Українська філія Російської православної церкви зробила ще один великий крок до своєї маргіналізації, поставивши політичну доцільність цього разу навіть вище Закону Божого. Нехтування багатьма «пастирями» законами юридичними – тема окрема. Отже, один чоловік у рясі вирішив, що може замість Бога визначати долю душі померлої дитини, а інший чоловік в сані єпископа його за це похвалив. До церковних канонів, які були грубо порушені при цьому, ми ще повернемося.
Одна маленька дитина в Запоріжжі, що не дожила трьох місяців до свого дворіччя, стала одночасно жертвою чоловіка-самогубці та конфесії, яка в очах дуже багатьох здійснює самогубство духовне, виходячи за рамки християнської та людської моралі.
Не за Євангелієм
«13. Тоді приведено до нього дітей, щоб він, поклавши на них руки, помолився. Учні ж боронили їм. 14.Ісус сказав їм: «Пустіть дітей! Не бороніть їм приходити до мене, бо Царство Небесне належить таким, як вони». 15. І поклавши на них руки, пішов звідти». (Св. Євангеліє від Матфея 19:13-15). Навіть сам Спаситель не став авторитетом для запорізького священика Євгена Молчанова, якого батьки загиблої невинної дитини на колінах благали провести обряд відспівування. Страшилки про «безблагодатність» розкольницької УПЦ (КП), де хрестили немовля, виявилися для нього переконливішими за слова Писання та вчення отців Церкви.
За словами шефа священика, єпископа Запорізького і Мелітопольського Луки, той нібито плакав від співпереживання батькам, але вдіяти нічого не міг і, мовляв, правильно зробив. Сам же Молчанов скаржився, що після відмови батько дитини його вдарив. Але він не розповідає про те, що було далі: чи підставив він іншу щоку, як велить Євангеліє, чи й цю норму вчення він також проігнорував? І чи від співпереживання він плакав? Зрештою, Бог (?) із ним. Тут важливо інше: такі дії «московських попів» дуже ефективно відлякують від них вірян – набагато дієвіше, ніж будь-які заклики радикалів. Точніше, навіть витівки останніх, виставляючи в очах багатьох церкву гнаною та пригноблюваною, працювали саме на згуртування парафіян навколо неї. Але коли священик відмовляється проводити молитвою в останню путь невинне дитя, хрещене в іншій конфесії, то багато хто резонно запитує: а чи є така церква домом Божим?
«Політичне православ'я» як інструмент гібридної війни
На відміну від безпосереднього керівництва священика, що проштрафився, його колеги з цієї ж конфесії, ба навіть російські богослови вважають вчинок Євгена Молчанова порушенням канонів Церкви. Один із них, Андрій Кураєв, написав: «Канонічно – визнавати хрещення розкольників. Розкол – не єресь. Навіть за сумнівів у «благодатності священства» залишається право хрещення в мирян». Він посилається на думку своїх попередників, авторитетних богословів минулих століть, які постановили: позацерковні хрещення визнаються, якщо вони освячені ім'ям Отця і Сина і Святого Духа. Але ж навіть не мирянин хрестив дитину, а священик «розкольницької» (в розумінні РПЦ) церкви, яка при цьому не є єретичною, оскільки вчення, канони та обряди УПЦ (КП) на 100% ідентичні прийнятим у російській церкві, від якої вона відкололася чверть століття тому. А історія церкви знає дуже багато прикладів, як такі розколи завершувалися офіційним визнанням розкольників, але всі виконані ними таїнства й обряди (хрещення, вінчання, відспівування тощо) визнавалися й до їхнього узаконення. Патріотично налаштований ієрарх УПЦ, митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський Олександр (Драбинко) переконаний, що священик не мав відмовляти в проведенні обряду відспівування дитини: «В цій ситуації, коли йдеться про дитину, що відійшла в інший світ, для її душі й для втіхи батьків слід застосувати поняття ікономії (принцип богослов'я та вирішення церковних питань із позиції милосердя – ред.)».
Очевидно, що вчинок Молчанова є свідченням найнебезпечнішого феномену «політичного православ'я». Його ж проявами є відмови деяких священиків УПЦ (підпорядкованої Москві) відспівувати загиблих бійців АТО; пряма агітація за проросійських політиків; розпалювання ними ненависті до незалежної України й усього українського, а також гучна нещодавня заява про те, що Крим нібито ніколи не був українським, зроблена скандально відомим намісником Києво-Печерської Лаври митрополитом Павлом (Лебедєм, більше відомим широкій аудиторії під прізвиськом «Паша-Мерседес» за любов до елітних авто й неповагу до ПДР та патрульних поліцейських). Ось і понесли люди бездушні іграшки та ляльок під стіни храмів, де не дбають про душі померлих навіть невинних дітей – це дуже символічно. А коли дивишся на кадри, де бородаті дядьки ногами цих ляльок відфутболюють, то виникає асоціація лише з Карабасом-Барабасом, але аж ніяк не з «людьми Божими»...
Рецепт ліків від розколу
З такими священиками УПЦ (до назви якої прийнято додавати слова «Московського Патріархату», але офіційно літер «МП» в її назві немає) їй і ворогів не потрібно. Але ворогів є чимало й усіх їх мобілізувала ця дика історія. В принципі, це вигідно і радикалам для додаткового піару, і самій церкві, якій образ «мучениці» вигідний, якщо вже вона грає в політику. Не змогли обійти цю тему й багато блогерів, які, щоб потішити своїх радикально налаштованих фоловерів у соцмережах, як тільки не називали УПЦ і чого тільки не пропонували з нею зробити: заборонити, забрати майно, вигнати з України силою або щонайменше її одну з усіх релігійних організацій позбавити привілеїв у вигляді звільнення від податків. Блогери ці прекрасно розуміють, що таким чином питання в дуже чутливій релігійній сфері розв’язувати не можна, зате вони були в тренді настроїв у суспільстві. Та не у виграші залишилися лише мільйони вірян, які тримаються за УПЦ через її «благодатність» (канонічність), але зовсім не розділяють політичні погляди її нинішніх керівників. Їх також потрібно вигнати з України, забравши майно й оголосивши поза законом? У Кремлі аплодують посиленню розколу в українському суспільстві в іще одній сфері. Хоча, власне, церква від початку була частиною проекту «русский мир» і в особі багатьох її керівників, завзятих священиків та оскаженілих фанатів ми бачили й продовжуємо бачити бійців ідеологічного фронту гібридної війни РФ проти України.
Чи варто підігравати російській пропаганді й влаштовувати показні акції, які демонструють ненависть до УПЦ (філії РПЦ) і до її прихожан? Питання риторичне. Адже можна спокійно зробити кілька практичних кроків без зайвих емоцій. По-перше, в нас правами самовизначатися наділені громади, тож парафіянам церкви, де служить скандальний священик, варто зібратися й вирішити: залишатися в лоні УПЦ або перейти до УПЦ (КП). Якщо вирішать залишитися, то хто може їм це заборонити? Згідно із законом – узагалі ніхто, тому що в нас свобода віросповідання й церква відділена (ну нібито) від держави. Встановлювати податки лише для однієї, притому найчисленнішої конфесії, залишивши пільги для всіх інших – це груба дискримінація.
Але як зробити так, щоб в Україні була українська незалежна канонічна помісна православна Церква? Рецепт існує – потрібно тиснути не на тих, від кого нічого в цьому питанні не залежить, тобто не на керівництво промосковської УПЦ, а на того, хто на самому початку, м'яко кажучи, не робив все те, що потрібно було для здобуття автономії УПЦ під прямим управлінням Вселенського Патріархату, а потім і автокефалії (незалежності) – Патріарха Київського і всія Русі-України Філарета. Саме він (у тому числі) має поступитися патріаршими амбіціями, щоб на базі УПЦ, УПЦ (КП) та УАПЦ була створена єдина помісна українська Церква в статусі автономної під протекторатом Вселенського патріарха Варфоломія І. А для цього від нього потрібно домогтися визнання недійсною анексії Київської Митрополії Московським Патріархатом у 1686 році й скасувати відповідне рішення (томос) його попередника. Таке рішення в древньому Константинополі (турецькому Стамбулі, де розташована резиденція Вселенського Патріарха) визріває вже давно й півтора року тому парламент України офіційно звернувся з таким проханням до всесвятішого. Здається, що релігійні війни не прискорять, а лише сповільнять процес здобуття незалежності українською церквою (так само, як і в момент запалення хворій людині хірургічне втручання протипоказане).
Максим Кречетов, спеціально для «Слова і Діла»