2018 рік в українсько-польських відносинах розпочався з нового скандалу, який знову зав’язаний на непростих історичних відносинах між двома країнами. І, схоже, ми є свідками поки лише першої стадії загострення дипломатичних відносин із найбільш дружньою, на перший погляд, до нас сусідньою країною Європи.
Минулого року ескалація відносин між Польщею та Україною сталася напередодні вшанування 70-х роковин операції «Вісла», яке тривало в період із 28 квітня до 1 травня в місті Перемишль. Йдеться про скандальний демонтаж меморіального пам’ятника воїнам УПА на цвинтарі в селі Грушовичі в Польщі. Тоді українська влада намагалася усіляко залагодити конфлікт, однак досягти остаточного порозуміння з приводу непростих історичних подій між двома державами досі не вдалося.
Чим загрожують такі ситуації в практичній площині? Перш за все йдеться про створення негативного тла у відносинах між двома народами. Адже зараз чимала кількість українців перебувають у Польщі на заробітках та навчанні. Увесь минулий рік ЗМІ як із польського, так і з українського боку повідомляли про збільшення кількості випадків нападів радикально налаштованих поляків на українців саме на території Польщі.
Однак не лише Польща може стати джерелом нових протистоянь. Інші країни-сусідки України з боку ЄС також мають чималу кількість претензій на ґрунті мовних та ідеологічних питань. Складається враження, що у відносинах із сусідами навмисно створюється негативне інформаційне тло, щоб продемонструвати хаос та невпорядкованість в українській зовнішній політиці. Звісно, зацікавлених у такому сценарії чимало, але головного архітектора цих конфліктів слід шукати саме в Кремлі.
Як подолати протиріччя з низкою європейських країн? Чи потрібно жорстко відстоювати свою позицію, чи, можливо, варто тимчасово поступитися в деяких питаннях, щоб зберегти партнерські відносини з іншими сусідами, поки триває гібридна війна з Росією? І загалом: чи можливо винайти таку формулу зовнішньополітичних відносин, щоб «подобатися всім»?
«Антибандерівський подарунок» від Польщі
Уже сьогодні Верховна Рада може проголосувати постанову у відповідь на закон про заборону «бандерівської ідеології», ухвалений Сенатом Польщі минулого тижня. Закон має ще підписати або ветувати польський президент.
Нову редакцію закону «Про Інститут національної пам’яті» ще 26 січня ухвалив польський Сейм. Нижня палата польського парламенту своїм рішенням запропонувала розширити повноваження для польського Інституту нацпам’яті в питаннях розслідування «злочинів, скоєних проти польського народу та його доброго імені». Законопроект передбачає кримінальну відповідальність за висловлювання про «польські концтабори» під час Другої світової війни або заперечення «злочинів українських націоналістів» проти польського народу.
Ухваленню документа передувала тривала дискусія. Опозиційні партії наполягали на більш поміркованій позиції, мовляв, такі протекціоністські дії з метою внести зрозумілість у трагічні сторінки польської історії в період нацистської окупації можуть призвести до неоднозначних трактувань з боку інших держав. Однак саме представники провладної партії наполягли на нинішній редакції законопроекту, адже, на їхню думку, польський народ досі безпідставно звинувачують у злочинах проти євреїв у роки Другої світової війни.
Як і слід було очікувати, закон жорстко сприйняли в Ізраїлі. Дійшло до дипломатичного скандалу із відкликанням посла Ізраїлю з Варшави. На думку ізраїльських політиків, закон позбавляє можливості засуджувати поляків, які таки співпрацювали з нацистською владою в роки війни й могли бути причетними до вбивств євреїв у концтаборах на території Польщі.
Польський закон фактично жорстко засуджує діяльність на своїй території українського націоналістичного руху опору в роки Другої світової війни. І визначає цю діяльність не як спробу боротьби за власну державу, а як суто деструктивну діяльність, направлену проти польського народу. За заперечення «злочинів бандерівців» передбачений штраф або позбавлення волі терміном до трьох років. Український парламент має намір ухвалити відповідну постанову про заяву Верховної Ради, в якій будуть засуджені норми такого польського законодавства й сприйматимуться як недружній крок.
Уся ситуація з новим польським законом загрожує посиленням суттєвої конфронтації на ґрунті питань історичної пам’яті. Особливо активізують свою діяльність націоналістичні партії – як в Україні, так і в Польщі. Безумовно, позиція української держави на всіх рівнях має бути однозначною: ніхто не має права втручатися у внутрішні справи України в питаннях, пов’язаних з історичною пам’яттю. Однак у самому українському суспільстві досі існує дискусія щодо діяльності ОУН і УПА в роки Другої світової війни. Саме цим найчастіше й користуються недоброзичливці України.
Однак симптоматичним є те, в який час з’явився цей польський закон. На жаль, дипломатичні позиції та вплив України настільки слабкі, що політичні кола Польщі не відчувають особливої потреби рахуватися з нашим історичним минулим. Не кажучи вже про повагу й добросусідство. Звісно, все це відбувається на тлі фактичної війни з Росією та потурає настроям кремлівського агресора.
«Мовна» ескалація з Угорщиною
Та, схоже, на тлі погіршення відносин із польською стороною може додатися й напруженість з боку Угорщини, що зростає. Причиною непорозумінь з українською владою в Будапешті називають минулорічний закон про освіту, який наступає на права угорської нацменшини, що проживає на території України.
Минулого року угорські політичні діячі пообіцяли заблокувати будь-які спроби вступу України до НАТО та ЄС саме через «мовні» нововведення українського закону про освіту. Восени голова МЗС Угорщини Петер Сіярто під час візиту до Ужгорода заявив, що на засіданні Ради ЄС Угорщина ініціює перегляд Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, а вже в жовтні угорці наклали вето на скликання грудневого засідання Комісії Україна-НАТО.
Схоже, що на ниві українсько-угорських відносин назріває черговий скандал. Так, цих вихідних невідомі жбурнули пляшку із запальною сумішшю у вікно будівлі обласного офісу організації закарпатських угорців КМКС в Ужгороді. Міністр закордонних справ Павло Клімкін засудив такі дії. Спровокувати черговий конфлікт невідомі намагалися за 2 дні до візиту на Закарпаття Верховного комісара ОБСЄ у справах нацменшин Ламберто Заньєра.
Угорська сторона наполягає на тому, що спостерігачі місії ОБСЄ мають працювати не лише на сході України, але й на Закарпатті. В Будапешті натякають, що українська влада не може самотужки гарантувати права національних меншин.
Чого чекати від чеського «друга Путіна»?
На «десерт» проблем українській владі можуть підкинути й із Чехії. Наприкінці січня в другому турі президентських виборів там здобув перемогу Мілош Земан. Цей політик відомий своїм зневажливим ставленням до України, а ЗМІ давно охрестили його не інакше як «другом Путіна». І справді, варто згадати лише його заяви про необхідність Україні визнати Крим російською територією.
Але як конкретно може вплинути Земан на чесько-українські відносини, якщо врахувати, що Чехія – парламентсько-президентська республіка, й до 2013 року президента взагалі обирали в парламенті?
По-перше, в Чехії, як і в Польщі, є чимала українська діаспора. Наразі це одна з європейських країн, яка сприяє активізації української трудової міграції. Звісно, ці процеси навряд чи можна назвати позитивними з точки зору розвитку внутрішньої економічної ситуації в самій Україні, однак за таких обставин у чеської влади більше важелів впливу на українську сторону.
По-друге, президент Земан активно й тривало контактує з керівництвом «Всесвітньої ради підкарпатських русинів». Кілька представників цієї організації, за свідченнями ЗМІ, навіть супроводжували чеського президента під час його офіційного візиту до Росії. ВРПР – організація, яка виступає за надання закарпатським русинам автономії у складі України. І навіть виступає за більш радикальний сценарій із відокремленням Закарпаття від України. Загалом, ця «дружба» між чеським «другом Путіна» та представниками ВРПР нічого хорошого інтересам України не віщує, зважаючи на те, що останню виборчу кампанію Земана допомагали організовувати російські політтехнологи.
Олександр Радчук, спеціально для «Слова і Діла»