Попри оголошене перемир'я в зоні АТО, бойовики продовжують обстрілювати позиції ЗСУ. Зокрема, 6 березня незаконні збройні формування обстріляли смт Луганське Бахмутського району Донецької області. При цьому представники ОБСЄ критикують українську армію за просування в так званій «сірій зоні», пояснюючи, що це призводить до ще більшого насильства, а Мінські угоди не дозволяють протиборчим сторонам просуватися вперед. У зв'язку з цим хочеться нагадати, що згідно з Мінськими угодами, лінія розмежування на Донбасі має пролягати набагато східніше, ніж вона пролягає станом на березень 2018 року.
Черговий режим припинення вогню в зоні АТО набув чинності 5 березня 2018 року. Угода про «абсолютне перемир'я» була досягнута представниками Тристоронньої контактної групи 2 березня. Втім, повного припинення вогню досягти так і не вдалося – як і у всіх попередніх випадках, стрілянина лише стихла, але не замовкла. Наприклад, 6 березня бойовики обстріляли позиції ЗСУ біля смт Луганське в Бахмутському районі Донецької області. Стріляли в зоні АТО й 5 березня, тому можна сміливо стверджувати, що нове перемир'я було зірване, ледь розпочавшись.
А 1 березня, тобто напередодні переговорів Тристоронньої контактної групи, заступник голови місії ОБСЄ в Україні Александр Хуг висловив невдоволення тим фактом, що підрозділи ЗСУ звільняють населені пункти в так званій «сірій зоні». Хуг підкреслив, що нещодавнє входження бійців ЗСУ до маленького села Новоолександрівка, розташованого в «сірій зоні» Луганської області, перемістило позиції Збройних сил України ще ближче до лінії зіткнення.
Нагадаємо, що «сіра зона» – це смуга «нічиєї землі», яка проходить між позиціями протиборчих сторін на Донбасі. Українська армія дійсно поступово «віджимає» «сіру зону», займаючи в ній нові населені пункти. Наприклад, у листопаді минулого року таке просування велося в районі Горлівки – українські підрозділи зайняли Гладосове та Травневе. Потім стало відомо, що ЗСУ повернули під свій контроль селище Верхньоторецьке. У штабі АТО називають ці дії «передислокацією» або «поліпшенням позицій» і наполягають, що таким чином не порушують Мінські угоди, оскільки в рамках цього документу не забороняється «зміцнювати або переобладнувати свої позиції, а також передислокуватися в межах територій, визначених цими домовленостями».
Александр Хуг, утім, дотримується іншої думки. За його словами, просування ЗСУ в «сірій зоні», яке скорочує відстань між протиборчими сторонами, «призводить до ще більшого насильства». «За останні кілька років ми маємо низку прикладів, коли результатом просування ближче до протиборчої сторони стає підвищений рівень тривалого й непередбачуваного насильства», – підкреслив Хуг. Він також нагадав, що згідно з Мінським домовленостями, сторони не можуть просуватися вперед і мають залишатися на місці.
Представник ОБСЄ, втім, упустив той факт, що з моменту укладення Мінських угод проросійські бойовики «з'їли» набагато більше української території, ніж це зробили «жаб'ячі стрибки» української армії в «сірій зоні». Щоб переконатися в цьому, достатньо просто порівняти карти зони АТО різних періодів. Наприклад, якщо подивитися найбільш актуальну карту району бойових дій на Донбасі від 6 березня 2018 року, то на ній добре помітно, що такі міста, як Дебальцеве і Докучаєвськ (на південь від Донецька), перебувають під контролем бойовиків.
Однак згідно з Мінськимм домовленостямм, укладенимм 12 лютого 2015 року, Дебальцеве мало залишатися під контролем української сторони. Це добре видно на карті, яку ЗМІ публікували після підписання цього документа.
Відомо, що «Мінськ-2» мав набути чинності з початку доби 15 лютого 2015 року. Серед іншого, сторони мали припинити вогонь і почати відведення своїх сил від актуальної на той момент лінії розмежування. Замість цього саме 15 лютого 2015 року бойовики за підтримки російських військових розгорнули наступ на Дебальцевський плацдарм – ділянку фронту, яка утворилася за підсумками літніх боїв 2014 року й довгою «кишкою» врізалася в позиції бойовиків. Після трьох днів запеклих боїв українські підрозділи були змушені залишити Дебальцеве.
Відтоді Мінські угоди жодного разу по-справжньому не виконувалися, але саме «віджимання» Дебальцевого й стало найпершим кричущим фактом порушення умов цього документа саме з російської сторони.
Що ж стосується Докучаєвська, то він мав відійти під контроль Києва ще згідно з першим Мінським протоколом, укладеним 5 вересня 2014 року. Журналісти видання «Дзеркало тижня» в січні 2015 року відтворили карту, яка показує, як саме мала проходити лінія розмежування у вересні 2014 року.
Порівняно з розташуванням 2018 року добре помітно, що на південь від Донецька лінія розмежування, згідно з «Мінськом-1», проходила значно східніше – на лінії Новий Світ-Старобешеве-Роздольне-Василівка. Якби це дотримувалося, то Докучаєвськ, а тим більше Новотроїцьке, надійно переходили б під український контроль. Але зараз Докучаєвськ зайнятий бойовиками, а Новотроїцьке, хоч і контролюється ЗСУ, але є прифронтовим містом, яке регулярне потрапляє у зведення бойових дій.
Журналісти «Дзеркала тижня» тоді повідомили, що за офіційними даними, починаючи з вересня 2014 року бойовики зайняли понад 550 кв. км території. І навіть під час переговорів у Мінську сепаратисти захопили 28 населених пунктів (на початку вересня 2014 року ще тривав контрнаступ бойовиків, розгорнутий за підтримки російських «відпускників»). Варто зазначити, що матеріал, в якому наводиться карта, вийшов ще до наступу на Дебальцевський плацдарм. Тобто саме місто Дебальцеве, а також навколишні його населені пункти Нікішине, Чорнухине, Вуглегірськ, Логвинове й низка інших все ще перебували під контролем ЗСУ. Ще раз зазначимо – й мали перебувати, якби «Мінськ-2» дотримувався від самого початку. Саме тому критика ОБСЄ з приводу порушення Мінських угод запізнилася щонайменше на три роки й адресована абсолютно не тій стороні.
Денис Попович, спеціально для «Слова і Діла»