Останні дослідження громадської думки щодо стану речей у державі продемонстрували цікаві тенденції. Складається враження, що українці втомилися як від провладних, так і опозиційних політичних сил. Запит на нові обличчя в політиці є, але є запит і на «сильну руку», і ностальгія за минулим.
Згідно з даними опитування Соціологічної групи «Рейтинг», 60% українців хочуть кардинальних змін, проте кожен шостий виступає за те, щоб усе лишилося як є. Така ж кількість і тих, хто «ностальгує» за минулим – згадують і радянський період життя, і «домайданний».
Водночас соціологи фіксують значне зниження довіри українців не лише до інституцій влади, але й до партій усіх спектрів. Недовіра до провладних сил і справді збільшила кількість прихильників у таборі опозиційних партій. Проте й у них, як випливає з результатів досліджень, високий антирейтинг.
Здавалося б, усі ці тенденції мали б призвести до соціального вибуху та чергових акцій протестів. Однак і тут нас чекає парадокс: українців наразі більше турбує питання власного добробуту та вирішення конфлікту на сході, ніж чергові політичні баталії. Принаймні такі висновки можна зробити за результатами кількох досліджень.
А ще мешканці нашої держави відчувають себе нещасливими й дедалі частіше не бачать майбутнього для своїх дітей в Україні. Це насправді дуже тривожна тенденція, на яку варто зважати всім політикам і партіям. Що з цим робити й куди подівся протестний потенціал українців?
Недовіра чи зростання напруги?
Політологи часто говорять про те, що між протестними настроями й реальним виходом громадян на вулиці може бути прірва, а може бути лише одна, здавалося б, незначна подія.
Окрім ностальгійних настроїв, опитування Київського міжнародного інституту соціології показало, що велика кількість респондентів не вірять у можливість змін у своєму житті. Так, 43% людей вважають, що вони не можуть поліпшити ситуацію в своєму життєвому становищі, а 69% людей, старших за 56 років, абсолютно впевнені, що вони вже нічого не зможуть змінити в своєму житті.
Наразі результати всіх соціологічних опитувань підтверджують головну тенденцію – українці в більшості своїй хочуть стабільності та прогнозованості. Є великий запит на зрозумілий порядок денний, без соціальних потрясінь.
Водночас опитування КМІС, яке було проведене наприкінці грудня 2017 року, показало, що динаміка протестної активності українців за останні роки істотно не зросла: наразі в акціях протесту готові брати участь 40% дорослих жителів України. Порівняно з попередніми роками рівень готовності до участі в акціях соціального протесту спочатку зріс із 43% у грудні 2014 року до 49% у грудні 2016 року, а потім знизився до 40% у грудні 2017 року. Радше зараз ідеться про те, що загальна ситуація в державі викликає невдоволення в більшості громадян. Проте, як бачимо, протестні настрої перебувають у звичайній динаміці. Можливо, це і є запит на сталий розвиток країни, про який часто згадують політологи та економісти?
Українці нещасливі та шукають підтримки у близьких
Нещодавно оприлюднені дані дослідження на визначення Індексу щастя, яке проводиться під егідою ООН, показали, що українці – одні з найбільш нещасливих людей на планеті. Україна отримала 138-му позицію зі 156 в рейтингу, розташувавшись поруч із такими країнами, як Судан, Того та Гвінея. Результати рейтингу справді вражають, якщо згадати, що в 2013 році Україна була на 86-му місці.
Рейтинг країн визначався за такими критеріями, як очікувана тривалість життя, соціальна підтримка, рівень корупції тощо. Однак що вражає, то це високий рівень соціальної підтримки та щедрості серед українців. Це не важко пояснити: українці розчарувалися в політиках і мають глибоку недовіру до всіх інституцій влади – виконавчої, законодавчої, судової. Водночас стали більше довіряти так званим «горизонтальним соціальним зв’язкам». Це перш за все пояснює, чому в бідній країні такий високий рівень відгуків на благодійність та волонтерство. І, звісно ж, основною опорою українців у плані довіри є це їхні родини та близькі люди.
На цьому тлі дуже серйозним сигналом, що в суспільстві відбувається щось зовсім не так, є щире бажання більшості українців кращої долі для своїх дітей за межами України. Виникає враження, що протестувати активна частина українців не хоче, адже зневірилася в такому методі досягнення цілей. І тепер вважає за доцільне створити кращі умови розвитку для своїх дітей, але не в межах держави Україна.
Протести? А вони щось змінять?
Злий жарт з українцями зіграло те, що після Революції Гідності всі протести, які відбулися в подальшому, перетворювалися більше на інформаційну кампанію для телевізійних камер, але не користувалися підтримкою серед більшості населення.
До того ж до каналізації протестної активності призвів і сильний фактор страху. Згадаймо лише акцію протесту 31 серпня 2015 року біля парламенту, коли від вибуху гранати загинули кілька правоохоронців, а десятки людей отримали поранення. Так само й нещодавнє знесення наметового містечка в Маріїнському парку прихильників Міхеіла Саакашвілі відбулося із застосуванням сили. І все це на тлі того, що за 4 роки з часу подій на Майдані майже ніхто не отримав покарання за вбивства та побиття протестувальників і правоохоронців.
Склалася ситуація, коли до акцій протестів не лише немає довіри як до масового явища висловлення незгоди, але й сам протест став небезпечним для здоров’я й життя громадян. Саме ця тенденція може суттєво змінити результати майбутніх виборів у державі. Чи буде запит на «сильну руку», чи, скажімо, ситуація складеться так, що критична ситуація й справді призведе до несподіванок у вподобаннях українців? Куди хитнеться маятник – до «застою» чи «нових облич» у політиці? Як би не сталося, однак прихильників революційних змін у державі суттєво поменшало. А значить, не факт, що вони вийдуть на вулиці, щоб захистити свій вибір.
Олександр Радчук, спеціально для «Слова і Діла»