Десятки тисяч протестувальників. Протистояння із силовиками. Загроза авторитаризму та затримання сотень опозиційних лідерів щодня. Цілком типові ознаки початку глибокої політичної та соціальної кризи, яка могла перерости в справжню революцію.
Могла, але поки не переросла. Несподівано політичні еліти Вірменії поступилися вимогам вулиці. Впливовий та досвідчений політик Серж Саргсян, якого вірмени двічі з 2008 року обирали президентом, який зумів змінити конституцію країни таким чином, щоб забезпечити собі й подальше правління, але вже в статусі прем’єр-міністра зі значними повноваженнями, несподівано відмовився від владних амбіцій.
Точніше, зробив вигляд, що відмовився. Протести, які тривали із середини квітня, стали каталізатором політичних змін у Вірменії. Проте навряд чи докорінно змінили систему. Адже на політичній шахівниці кавказького регіону грають кілька дуже впливових гравців. І поки що опозиція в Єревані радше зіграла роль пішака в більш витонченому замислі досвідченого гросмейстра.
Раунд перший: влада-опозиція – 0:1
Безумовно, варто відзначити фактор, який дуже суттєво вплине на подальший розвиток внутрішньополітичної ситуації у Вірменії. Обидві сторони – влада та опозиція – не стали доводити ситуацію до ескалації з багатьма жертвами та втратою керованості в державі.
На випередження зіграв, як це не дивно, досвідчений Серж Саргсян. Попри, здавалося, жорстку позицію стосовно свого основного опонента – опозиційного лідера Нікола Пашиняна, який очолює партію «Елк». «Нікол Пашинян мав рацію. Я був не правий. У ситуації, що склалася, є кілька рішень, але на жодне з них я не піду. Це не моє. Я залишаю посаду керівника нашої країни», – йдеться в офіційній заяві Саргсяна.
Прикметним є те, що йдучи з посади очільника уряду, в Саргсяна залишається суттєвий політичний важіль – найбільша провладна фракція в парламенті. Республіканська партія Вірменії налічує 58 зі 105 мандатів. До того ж «республіканці» мають коаліційних союзників – фракцію партії «Дашнакцутюн» (ще 7 мандатів). Поки про дострокові парламентські вибори у Вірменії говорять обережно. Така можливість не виключена, втім, навіть попри падіння рейтингів Саргсяна, його політична сила навряд чи опиниться за бортом політичного процесу. Тож політичні позиції екс-прем’єра залишаються досі сильними.
Саргсян програв лише перший раунд виснажливої боротьби за владу. Однак навряд чи опозиція зможе й надалі утримувати градус напруги, щоб здобути більше електоральних балів. Головна мета досягнута – «пара випущена». Серж Саргсян подав у відставку, протестувальники, серед яких велику частину складає молодь, задоволені й радіють тимчасовій перемозі.
Насправді, для Єревану таке рішення ситуації є напрочуд типовим. Два роки тому вірмени вже виходили на акції протестів. Тоді їх ще називали «Електромайдан» – громадяни протестували проти підвищення цін на електроенергію. Тоді, як і зараз, владі вдалося знизити градус напруги, пообіцявши не підвищувати тарифи для громадян. Натомість були знайдені інші бюджеті компенсатори, завдяки яким вірмени все ж почали платити більше за електроенергію, просто влада знайшла спосіб, як це зробити не напряму.
Нарешті, не варто забувати: Саргсяна на минулих виборах президента підтримувала значна кількість вірмен. Поки політик подав у відставку, виконувачем обов'язків глави уряду, згідно з Конституцією, став віце-прем'єр Карен Карапетян. Він був прем'єр-міністром останні півтора року до призначення Саргсяна на цю посаду 17 квітня.
Під пильним оком сусідів
Геополітичний фактор – надважливий для Вірменії. Країна вже давно перебуває в орбіті інтересів Росії. На території держави в місті Гюмрі, за аналогією із Чорноморським флотом у Криму, розміщена військова база росіян. Офіційно – заради збереження геополітичної та економічної стабільності в регіоні.
Вірменія – це й важіль РФ у відносинах і з Азербайджаном, і з Туреччиною, і з Грузією, і навіть з Іраном. Тож особливо цікавим було спостерігати за реакцією офіційної Москви за тим, що відбувалося останніми тижнями у Єревані. Існують побоювання, що Кремль може використати події у Вірменії для дестабілізації ситуації, щоб ще міцніше закріпити свій вплив у кавказькому регіоні.
Втім, поки що сенсаційних заяв з боку офіційних осіб РФ не пролунало. В Кремлі не вважають за потрібне втручатися в ситуацію у Вірменії, назвавши протести в Єревані «виключно внутрішньою справою» сусідньої держави. «Ми дуже уважно спостерігаємо за тим, що відбувається у Вірменії. Вірменія – наш найближчий союзник, країна, з якою в нас розвиваються найтісніші відносини. Вірменія – це учасник Євразійського союзу. І тому для нас надзвичайно важлива ця країна, тому ми дуже уважно спостерігаємо за тим, що там відбувається», – заявив речник президента РФ Дмитро Пєсков, відповідаючи на запитання журналістів щодо подальшої долі відносин між Росією та Вірменією на тлі акцій протестів.
Навряд чи така дипломатична тональність Росії свідчить про те, що там зовсім не розуміють, що відбувається у Вірменії. Скоріш за все, навпаки: Кремль чітко контролює ситуацію. І добровільна відставка Саргсяна – це наперед продуманий крок із заявкою на поступовий реванш.
Позитивним фактором виглядає та обставина, що вірмени зважилися на протест проти багаторічної влади Саргсяна. Загалом, попри сильні позиції чинної вірменської владної верхівки, ситуація в суспільстві поступово змінюється. І далеко не останню роль у цьому процесі відіграє мобільність молоді та розгалужена діаспора вірмен у всьому світі. Придушувати акції протестів силою вдається дедалі рідше, й цей спосіб навряд чи можна назвати ефективним у новітніх реаліях. І те, що на деякий час вдалося досягти короткострокового результату – відставки Саргсяна, – зовсім не означає, що у Вірменії перемогла якась конкретна політична сила. Тектонічні зрушення відбудуться лише в разі усвідомлення вірменами своїх рушійних сил. І вуличні протести – це лише перший етап на шляху до єднання з метою зміни політичного вектору.
Реверсивна хроніка подій
Розвиток подій у Вірменії більшість українських експертів сміливо порівнювали із періодом Євромайдану. Мовляв, є багато спільних рис: громадяни вийшли на вулиці з чіткими політичними вимогами. Їх підтримала опозиційна політична сила. Розпочалися вуличні акції протестів, протистояння із силовиками та затримання активістів. Ну чим не Майдан зразка кінця 2013-початку 2014 років?
Втім, дедалі очевидніше, що будь-які порівняння зникають, коли проаналізувати подальший перебіг подій. Так, опозиційний лідер не став тягнути гуму й проводити щотижневі віче, а відразу заявив Саргсяну про вимоги протестувальників: «ви маєте піти геть». За що й був одразу після перемовин затриманий силовиками.
По-друге, під час українського Майдану армія та силовики були суцільним контролем влади. Хоча тодішній президент Янукович боявся використати ЗСУ проти протестувальників – існував високий рівень саботажу. Тоді як у Вірменії армія вже за неповні два тижні стала на бік громадян.
По-третє, й найголовніше. Саргсян зробив те, що мав нагоду, але не зробив у грудні 2013- січні 2014 років екс-президент Віктор Янукович. Прем’єр-міністр Вірменії подав у відставку й – увага – визнав це здобутком вуличних акцій протестів. Янукович і Ко до останнього трималися за свої посади. Хоча варіант із відставкою уряду Миколи Азарова міг би знизити градус напруги й не довести ситуацію до вкрай трагічних наслідків.
Звісно, ситуації в Україні та Вірменії докорінно відрізняються. Але варто звернути увагу, як тамтешні «старі» еліти вміло вийшли з конфлікту, залишивши по собі серйозний політичний вплив. І не факт, що його можна буде подолати наступними акціями протестів. Проте складається враження, що певні політичні еліти в пострадянських країнах таки зробили висновки з Революції Гідності й діють на випередження. Не варто забувати, що завдяки активній пропаганді у вірменських ЗМІ всі події з протестами в Україні висвітлювалися виключно як катастрофа для державності. Тому нинішня ситуація в Єревані для всіх сторін виглядає радше як спільна перемога. В цьому найбільша відмінність і виклик для вірмен.
Українці, попри всю трагічність подій під час Революції Гідності, наважилася піти далі та зруйнували запит на авторитаризм, паралельно викривши геополітичного ворога в особі Кремля. Анексія Криму та війна на Донбасі – це плата за те, що протестувальники пішли до кінця у своїх вимогах. Натомість подолати кланово-олігархічну систему та оздоровити економіку, позбавитися тотальної корупції поки що не вдалося. Здається, у вірмен зовсім інша ситуація й зовсім інші запити.
Олександр Радчук, спеціально для «Слова і Діла»