Квітень, що минає, став воістину «чорним» для Росії. Країна пережила новий удар американських санкцій, опинилася під серйозним зовнішньополітичним тиском у зв'язку зі справою Скрипаля, а також не змогла вберегти свого союзника, президента Сирії Башара Асада від ракетних ударів західної коаліції. Від Москви почали поступово відвертатися навіть найнадійніші її друзі, відправляючи Росію в ізоляцію.
Квітень 2018 року склався вкрай невдало для Російської Федерації. На початку місяця ще тривав гучний зовнішньополітичний скандал, пов'язаний зі спробою отруєння колишнього російського шпигуна Сергія Скрипаля на території британського Солсбері. Крім того, США зробили Росії «подарунок» на Великдень, запровадивши нові санкції проти 38 російських бізнесменів і суб'єктів господарювання.
Результати цього «подарунка» почали відчуватися відразу після свята, 9 квітня, коли внаслідок санкцій обвалилися російські фондові ринки, а економіка РФ за якийсь день втратила мільярди доларів. Санкції вдарили по найбільш багатих російських олігархах. Лідером із фінансових втрат виявився Олег Дерипаска, чия компанія «Русал» опинилася на межі банкрутства.
Паралельно Росія отримала ще один зовнішньополітичний удар. 7 квітня під час боїв у сирійському місті Дума, на околицях Дамаска, надійшли повідомлення про застосування хімічної зброї. Йшлося про так звану «бочкову бомбу», начиненою хлором. У застосуванні хімічної зброї американська сторона звинуватила президента Сирії Башара Асада, пригрозивши тому «ударом відплати». Російська сторона, яка підтримує Асада, пригрозила збивати всі американські ракети, які прилетять на територію Сирії.
Ракети прилетіли 14 квітня, але російська ППО «змовчала», залишивши свого союзника Башара Асада наодинці з коаліцією трьох країн – США, Франції та Великої Британії. Обіцянка «збивати все» так і не була виконана, що завдало російській стороні серйозних іміджевих збитків як державі, що не може захистити союзників.
Утім, союзники й так поступово відвертаються від Росії. І це відбувається вже на пострадянському просторі, де позиції РФ завжди були сильними. Зокрема, Казахстан, який стояв біля витоків створення СНД, Євразійського економічного союзу (ЄАЕС) й вважався разом із Білоруссю надійним союзником Росії, очевидно, бере курс на Захід. Це проявляється в тому, що президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв ухвалив рішення запровадити латинський алфавіт замість кириличного, а також забезпечити викладання в школах англійською мовою.
Білорусь, яка формально утворила з Росією Союзну державу, дедалі частіше й уважніше дивиться на Захід, бажаючи «диверсифікувати міжнародні відносини» й не залежати лише від Росії. Контактів з ЄС шукає й Киргизстан. А в Молдові, попри те, що президент цієї країни Ігор Додон вважається проросійським політиком, дедалі сильніше й наполегливіше вимагають вивести російські війська з Придністров'я, що перебувають там як миротворці. Але навіть якби Кремль і захотів виконати цю вимогу, це дуже непросто зробити через сухопутну блокаду, влаштовану Придністров'ю Україною та Молдовою.
З невизнаною ПМР ситуація взагалі складна. Молдова вважає Придністров'я своєю територією, тоді як у Росії не приховують, що республіка перебуває у сфері російських інтересів. Ба більше, одним із завдань горезвісного проекту «Новоросія» з відторгнення від України південних і східних областей якраз і було з'єднання «російського Придністров'я» з РФ. Крім того, в 2014 році, в розпал сепаратистських виступів на території України, так звана Верховна рада ПМР попросила Держдуму Росії ухвалити такий закон, який дозволив би включити ПМР до складу РФ.
Поступово справа рухається до того, що лише невизнані республіки на кшталт Абхазії, Південної Осетії та Придністров'я залишаться більш-менш твердими союзниками РФ на теренах колишнього СРСР. З визнаних «пострадянських» держав, мабуть, лише Вірменія може залишитися в російській орбіті, але й тут почали виникати питання.
Як відомо, в понеділок, 23 квітня, у Вірменії місцевий Майдан, що виступив проти прем'єр-міністра Сержа Саргсяна, який, всупереч своїм же обіцянкам, вирішив залишитися при владі. Щоб не допустити конфлікту з народом, Саргсян подав у відставку. Протистояв йому лідер проєвропейської партії «Елк» Нікол Пашинян.
Вірменський Майдан відразу ж почали порівнювати з українським. Але паралелі простежуються радше не з кривавим Майданом 2014 року, а з відносно спокійною Помаранчевою революцією 2004 року, коли народ в Україні виступив проти фальсифікації виборів та узурпації влади, але ситуація вирішилася мирним шляхом.
Ще одна паралель з Україною – це наявність у Вірменії російської військової бази – готового постачальника «зелених чоловічків». На цьому схожість, мабуть, закінчується, тому що для Вірменії життєво важливо співпрацювати з Росією. Річ у тім, що у вірмен надзвичайно складні відносини з Азербайджаном і непрості відносини з Туреччиною. А наявність російської військової бази є своєрідною гарантією того, що Азербайджан не спробує відвоювати у Вірменії спірний Нагорний Карабах, який вважає своєю територією. Такі реалії й прихід до влади в Єревані проєвропейських політиків, що саме по собі малоймовірно, ніяк не змінить цього стану речей.
Але навіть якщо Вірменія й залишиться в російській орбіті, міжнародна ізоляція РФ стає дедалі помітнішою. І в квітні 2018 року ці процеси прискорилися.
Денис Попович, спеціально для «Слова і Діла»