«Бабченка в студію!», – сказав глава СБУ Василь Грицак після досить дивних слів про те, що він не буде висловлювати співчуття родині «вбитого» журналіста. Ефектна поява Аркадія Бабченка перед ошелешеними журналістами, а потім викривальна промова генпрокурора Юрія Луценка, який зайшов разом з «воскреслим» російським журналістом «в студію» – було не до кінця зрозуміло який тріумф він справляв з найбільшою радістю: перемогу над пошитими в дурні російськими спецслужбами або над головними ворогами режиму – «зрадофілами».
У цієї вистави в стилі «Поля чудес» ще буде продовження і далекосяжні наслідки. Але навряд чи вони будуть саме такими, як намітили собі численні «батьки» цієї перемоги. По-перше, Аркадія тепер потрібно як зіницю ока берегти від осоромлених російських ФСБ-шників – вони цей жарт навряд чи оцінили. По-друге, нікуди не поділася загроза, що нависла над іншими політемігрантами з Росії, але це не новина після вбивства Вороненкова. Але як тепер наше суспільство і світ поставляться до інформації про загибель чергового росіянина? Так от третій наслідок психологи вже назвали «синдромом Бабченка»: люди не люблять, коли їх обманюють.
І тут одне з найголовніших питань: чи варто було майже добу і з таким розмахом роздувати історію про «вбивство» Бабченка нібито винятково заради замовника? А можна було його «вбити» пізно ввечері, надати замовнику фото «трупа», пости друзів в соціальних мережах і скупі заяви правоохоронців для прикриття, а вже до ранку все закінчити? Відповіді порохоботів на ці питання легко собі уявити – вони всі різко стали фахівцями зі спецоперацій, підтверджуючи свою компетентність посиланнями на аналогічний випадок з... Шерлоком Холмсом (і це не жарт).
Не будучи фахівцем в таких питаннях автор цих рядків все ж таки дуже здивувався в першу чергу тому, що на місці «вбивства» в ніч після нього не працювали оперативники, слідчі та експерти – вони, мовляв, не могли працювати в темряві, тому покинули будинок Аркадія до ранку, надавши численним друзям «покійного» можливість спокійно затоптувати ймовірні сліди злочину, а журналістам – тероризувати сусідів (які саме від журналістів, а не від оперативників, дізнавалися про те, що сталося). Не потрібно навіть багато років професійно висвітлювати кримінальну тематику, щоб розуміти: так не буває!
Розповідь великого творця легенд для прикриття Антона Геращенка про похід Бабченка ввечері за хлібом і про те, що його розстріляли на порозі квартири, ніяк не в'язалася з фотографіями «тіла» посеред кімнати: як він туди потрапив? Дістав три смертельних поранення в спину на порозі квартири, пройшов вглиб неї, впав, дочекався дружину, яка нібито і виявила його вдома в крові, дочекався ще й швидку, де нарешті й помер. Окрема тема – надмірний натуралізм фотографій, які, виявляється, для достовірності зробили саме такими і поширили по кишенькових поліцейських пабліках соцмереж в порушення всіх етичних принципів. Але чому на фотографії було 4 (!) «поранення» в спину, тоді як офіційно заявили про три постріли в журналіста? І навіщо «воскреслий» Аркадій на брифінгу в СБУ вибачався перед дружиною, яка нібито була не в курсі інсценування, якщо потім вона зізналася, що все знала від самого початку і активно брала участь в інсценуванні?
Безперечно, це чудово, що людина залишилася живою, і не звичайна людина, а талановитий журналіст. Але чи до кінця він розуміє у що його втягнули? Хоча потрібно задатися й іншим питанням: а чи був у нього вибір? І все ж головне питання: яка заслуга у вдалому результаті цієї справи наших спецслужб? Адже у них під носом спокійно діяли (і продовжують діяти) російські «колеги», маючи солідну мережу замовників, організаторів і посередників, а також всі необхідні ресурси для замовних вбивств. Удача посміхнулася нам лише тому, що завербований «кілер» сам вирішив повідомити про це в СБУ. Виявляється, вбивство мало відбутися просто напередодні або безпосередньо в день футбольного фіналу Ліги Чемпіонів УЄФА в Києві. Кого б тоді і з яким виразом обличчя запрошував би «в студію» голова СБУ?
Але все одно добре, що все добре закінчилося. Що там приховувати: на реакцію росіян та їхніх поплічників було любо-дорого подивитися. Через лічені хвилини після «вбивства» Слідчий комітет РФ вже порушив справу, а представник РФ в Радбезі ООН метав громи й блискавки на адресу України за розстріл інакомислячих – і звідки вони там швидко все дізналися і навіть встигли підготуватися? Питання риторичне. Але чи будуть надані переконливі докази причетності Москви до спроби вбивства росіянина Аркадія Бабченка? Поки ми лише чули про те, що кілеру (ветерану АТО, до речі!) видали фото жертви з російського паспортного столу і це нібито вже доводить зв'язок організаторів (українців) з Луб’янкою... Вибачте, а в Росії слідом за Телеграмом відключили вже і Google і там не могли завантажити одну з кількох сотень фотографій вельми публічного і відомого Аркадія Бабченка, до того ж набагато більш схожих на оригінал, ніж офіційне фото на паспорт? А чим вбивцеві могли допомогти номери банківських рахунків Аркадія, якими його забезпечили? І де заяви про те, що викрита вся резидентура й агентурна мережа, яка готувала вбивства Бабченка та інших утікачів від режиму Путіна? Тобто де гарантії того, що такого більше не станеться? За такі незручні питання порохоботи напевно б прокляли будь-якого, але в моєму випадку це вже давно сталося, а двічі в одну річку не ввійдеш. Але ж відповіді почути хочеться.
І все ж таки. Чи варто було українській владі обманювати не тільки українські ЗМІ, а й по офіційних каналах обманювати весь світ? Невже тільки такою масштабною містифікацією можна було переконати замовника у виконанні завдання кілером? Реакція деяких міжнародних організацій в цьому сенсі відверто проросійська (Amnesty International, «Репортери без кордонів») і тому не заслуговує на цитування. Про «наш» «Інтер» не можна не згадати: в головному випуску новин о 20:00, тобто через 3 години після «воскресіння» Бабченка, вони вирішили дати сюжет з відзнятими напередодні вночі коментарями друзів «загиблого» – винятково заради посилення відчуття фарсу у глядача і щоб убитих горем людей виставити в комічному світлі.
Але є і досить розумні висловлювання людей (до того ж американців), яких ну ніяк не назвеш зрадофілами. Колишній високопоставлений співробітник Пентагону (а нині директор аналітичного Центру Байдена при Пенсільванському університеті) Майкл Карпентер заявив: «Я думаю, будуть довготермінові наслідки, які стосуватимуться довіри до СБУ та загалом до інституцій уряду. Бо, віднині люди вагатимуться. На жаль, наступного разу, коли трапиться трагедія, і журналіст чи дисидент буде вбитий, кожен візьме паузу і задумається, чи ця новина є правдивою. І це прикрий наслідок у довготривалій перспективі. [...] Треба задатись питанням, чи це був єдиний спосіб так діяти. І очевидно, введення в оману ЗМІ завжди має свою ціну. Це не сходить з рук, і в цій ситуації це з рук не зійде».
Не будемо торкатися суто морального аспекту цієї справи. Як і релігійного (що, наприклад, робити тим, хто встиг поставити свічки і замовити молебні за упокій раба Божого Аркадія?). Задамося лише питанням: а чи варто було гібридні методи (фейки на державному рівні та містифікації в стилі Пєлєвіна) використовувати проти того, хто веде проти нас гібридну війну? У автора відповіді немає. Чи варто було піддавати такому стресу (до того ж двічі: «вбивство» і «воскресіння» відомого журналіста) суспільство, яке й без того перебуває в украй розхитаному психологічному стані? Але ось ще одна дивина, яку можна віднести до розряду трагіфарса: прем'єр-міністр України Володимир Гройсман весь напружений вчорашній день щиро обурювався вбивством Бабченка, а решту часу розважав дітлахів, які прийшли на засідання Кабміну. Картинка «Гройсман і діти» на тлі того, що відбувається, виглядала, чесно кажучи, по-ідіотськи. Ось що написав політичний експерт Денис Семенов: «Секретність спецоперації була настільки висока, що про неї знав президент і силовики, але не мав ні найменшого уявлення навіть прем'єр-міністр. Йому, судячи з усього, навіть не натякнули, що не треба нічого коментувати ВВС. Сподіваюся, з кращих міркувань. Але все-таки... за Конституцією прем'єр – перша особа в країні. З формальної точки зору. Він входить до складу РНБО і володіє найвищим рівнем доступу до будь-якої інформації, в тому числі цілком таємної. І тим не менше – він нічого не знав. Може, таким чином йому на щось натякнули? Історія ж бо теоретично може повторитися з іншого приводу і за інших обставин. В ході виборчої кампанії, наприклад. Можливо, даремно вже розвісили борди з текстом про «Кабмін Гройсмана?» Хто знає...». Зате Антон Геращенко все знав...
Максим Кречетов, спеціально для «Слова і Діла»