Міф про єдину Європу знову зазнає фіаско. В історії європейського континенту важко знайти періоди абсолютного єднання та життя заради спільних інтересів. Агресія проти України в 2014 році дещо зцементувала єдність європейських країн – безумовно, ключовим фактором став страх.
Те, що згодом страх зміниться на розрахунок і просування власних інтересів, було заздалегідь відомо. Саме цим «люфтом» могла б на повну скористатися Україна й отримати для себе додаткові «бонуси». Зрештою, самі європейські країни зробили все, що могли: запровадили санкції щодо Росії, офіційно засудили анексію Криму та окупацію Донбасу, заявили про підтримку суверенітету України, погодилися на безвізовий режим та підписали Угоду про асоціацію. Все решта залежало (й досі залежить!) виключно від української сторони. Те, що в нашій державі так повільно відбуваються зміни, провина лише нас самих.
Втім, геополітичні процеси тривають. І з черговим переобранням Володимира Путіна на посаду президента весною цього року стало абсолютно зрозуміло – не на користь України. В низці європейських держав почастішали рецидиви «любові» до Росії й особисто до Путіна. Схоже, економічні інтереси беруть гору – в Європі завжди намагаються більше думати про власне майбутнє та добробут, а не лише про безпеку своїх кордонів. Тим паче, що в наш час говорити про їх захист – справа марна. Світ уже давно живе поза будь-якими кордонами, й справжніх небезпек слід очікувати не так ззовні, як усередині кожної зі спільнот. Тож нинішня Європа є наочним кейсом того, як внутрішні проблеми поступово витісняють зовнішньополітичні перестороги та обачність.
Витоки кризи
Та стомленість Україною навряд чи є аж настільки вагомою причиною, щоб змусити європейські країни змінити своє ставлення до Росії. Наразі можемо говорити про кризу у відносинах ЄС та США. Причина – поведінка президента США Дональда Трампа, який знову заніс Іран до «чорного списку» держав, з якими начебто не можна мати справи, й оголосив про вихід із ядерної програми.
Натомість в Європі дотримуються іншої точки зору. Адже були підписані відповідні контракти. Протягом тривало часу, відколи Іран заявив про свою відмову створювати власну ядерну зброю, європейські країни пішли на зближення з іранськими компаніями й уклали багато довготривалих контрактів саме щодо співпраці в ядерній енергетиці. За логікою американської сторони, відтепер усі, хто співпрацюватиме з Іраном, автоматично стають і «ворогами» США. Дональд Трамп цілком серйозно заявляє, що до списку санкцій може потрапити й низка європейських компаній, які не припинять співпраці з Іраном.
В Європі не очікували такого перебігу подій. І відверто втомилися від імпульсивного та непослідовного Трампа. Зважаючи на те, що світ за останні роки суттєво поляризується, сама Європа не стала винятком. США, Велика Британія, Ізраїль грають у свою гру та просувають власні інтереси. Росія, Китай, Саудівська Аравія дбають про свої вигоди. То чому європейські країни не можуть цього робити?
Саме тому перший розкол по лінії економічної співпраці з Кремлем в Європі пов’язуть із проектом «Північний потік-2». На зближення пішов ключовий європейський гравець – свою позицію готова переглянути Німеччина. Своєю чергою Фінляндія вже заявила про готовність співпрацювати з російською стороною. А її сусіди зі Скандинавського півострова ще розмірковують, чи надавати дозвіл на транзит нової труби з боку Росії. Звісно, в США заявили про свою негативну позицію щодо «Північного потоку-2», адже це дуже суттєво посилить російські економічні інтереси в Європі.
Та торгівля газом й зіпсовані відносини зі США – не єдині причини для занепокоєння. В Європі пік мігрантської кризи. Йдеться передусім про біженців із країн Близького Сходу та Африки, які заполонили низку європейських країн. Більшість із них отримують соціальну допомогу з місцевих бюджетів, не надто активно асимілюються з населенням, не вчать мови й часто не намагаються знаходити легальних шляхів заробітку. Зростає соціальна напруга, європейці, які звикли до безпеки та зрозумілих суспільних відносин, зазнають незручностей з боку мігрантів. Тож на політичній арені майже кожної з європейських держав почали здобувати популярність праворадикальні партії та рухи.
Проблема з мігрантами – одна з причин змін у внутрішній політиці ледь не кожної європейської держави. Так, на минулих парламентських виборах до Бундестагу перемогла праворадикальна партія «Альтернатива для Німеччини». Схожі партії є і в Австрії, і в Нідерландах, і в інших державах.
«Стокгольмський синдром» по-європейськи
Якщо весь світ налаштований на власний інтерес, то чим Європа гірша? Так, серед європейських політиків дедалі частіше лунають заклики щодо можливості скасувати санкції щодо Росії.
За останні півроку найбільш послідовними у цьому контексті були Чехія та Австрія. Так, «друг Путіна», президент Чехії Мілош Земан, якого нещодавно також переобрали главою держави, постійно повторює тезу про необхідність зняття санкцій із Росії. Мовляв, санкції проти РФ шкодять економічному процвітанню Європи.
І ось цими днями пролунала гучна заява віце-канцлера Австрії й лідера правопопулістської Партії свободи Гайнца-Кристіана Штрахе, який закликав зняти з Росії санкції Європейського Союзу, запроваджені через анексію Криму та окупацію Донбасу. «Була б бажаною зміна поглядів ЄС. Санкції завдали шкоди, зокрема, нашій австрійській економіці. Настав час покласти край цим болючим санкціям і нормалізувати політичні й економічні відносини з Росією», – заявив Штрахе в інтерв'ю австрійському виданню Oesterreich.
На черзі – Італія. Там нещодавно досягли домовленостей про створення єдиного уряду дві, здавалося б, взаємовиключні за ідеологічними принципами партії – ліворадикальний рух інтернет-демократії «П'ять зірок» і праворадикальна партія «Ліга». Перемогу ці партії здобули передусім завдяки гаслам припинити потік мігрантів із Північної Африки.
Раніше лідери цих двох італійських партій узгодили спільний проект коаліційної угоди, в якій серед зовнішньополітичних орієнтирів зафіксували можливість доцільності зняття санкцій із Росії. Цікаво те, що останнім часом ледь не кожен італійський політик так чи інакше визнавав Росію важливим діловим партнером, з яким не варто псувати відносини.
І це далеко не повний список країн, які стали на шлях пошуку порозуміння з Росією. Словаччина, Угорщина, Болгарія, Греція, Чорногорія – всі ці держави так чи інакше готові до перегляду санкцій щодо Росії. Принаймні наразі існує сприятливе політичне тло для таких настроїв.
Що робити Україні?
Насправді, усвідомлення того, що Україна рано чи пізно залишиться сам-на-сам із Росією та її агресивною політикою, мало б культивуватися вже давно. Однак із 2014 року процес становлення власної енергетичної, економічної та політичної незалежності триває дуже повільними темпами.
У геополітичному розрізі нам залишається сподіватися лише на партнерські відносини з найближчими країнами-сусідами, які так чи інакше також можуть відчути загрозу національним інтересам з боку РФ. З цими країнами ми в одному човні.
Поки що такими союзниками залишаються Польща, країни Балтії, Грузія та Молдова. І саме з цими країнами варто вести активний діалог щодо спільного об’єднання зусиль у разі майбутніх агресивних планів Кремля. Поки що серед союзників України залишаються США та Велика Британія. Обидві держави вже відчули на собі елементи гібридної війни, які активно запроваджує в своїй зовнішньополітичній діяльності Росія. В США відбулося втручання у вибори на рівні хакерських атак та збирання особистих даних. У Великій Британії себе вільно почувають російські спецслужби, які можуть запросто вбити когось зі своїх потенційних ворогів на території цієї держави.
Тож незважаючи на внутрішні проблеми, які огорнули нашу державу, варто діяти більш агресивніше та рішучіше й у плані захисту власних економічних й геополітичних інтересів. Це стосується тих самих умов Угоди про асоціацію та пошуку нових ринків збуту української продукції. В умовах гібридної війни з Кремлем та окупацією частини території саме Україна мала б стати ідейним натхненником для створення нових альянсів у Європі та пошуку методів протистояння агресивним планам північного сусіда.
Олександр Радчук, спеціально для «Слова і Діла»