У свій останній рік, що завершує президентську п'ятирічку, Петро Порошенко вступив рішуче й багатообіцяюче. Скрипнули зубами навіть найвірніші прихильники. Пояснювати, чому країні потрібен другий термін Порошенка, й до того було непросто.
Усі, звичайно, помітили незграбну спробу торпедувати Вищий антикорупційний суд за допомогою хитрої поправки, й знадобилися нові зусилля Заходу та Крістін Лагард, зокрема, щоб привести президента до тями. Держдеп навіть виступив з окремою заявою, в якій висловив сподівання, що все-таки будуть зроблені кроки, які допоможуть «звести нанівець корупцію, що загрожує національній безпеці України, її добробуту й демократичному розвитку». Звучать такі заяви дедалі більш уїдливо, але, можливо, це лише здається.
Щоб ніхто навіть не сумнівався в безкомпромісній позиції Петра Олексійовича щодо антикорупції, він призначив аудитором до НАБУ свого доброго друга Павла Івановича, який не проходить за кваліфікаційними вимогами до кандидатів на цю посаду, та й узагалі є потенційним клієнтом НАБУ за підсумками своєї діяльності на чолі Донецької обладміністрації. Але якщо Жебрівський подобається Порошенку, хто ми такі, щоб крутити носом?
Бізнес, перед яким гарант божився внести вистражданий законопроект про податок на виведений капітал, уже вкотре переконався, що президенту вірити – себе не поважати. Якщо Порошенко таким нестандартним чином виховує у вітчизняних підприємницьких колах самоповагу й змушує накачувати цивільні м'язи, тоді, звичайно, добре.
До Вірменії відправився послом бездарний і боягузливий генерал, але й цьому ж є якісь раціональні пояснення із державницьких позицій. Наприклад, головнокомандувачу, який оглядає поле бою з орлиною висоти, знадобилося зміцнити відносини з кланом Литвинів, а то, не дай боже, вони зіпсуються й реформаторський курс України полетить до прірви. Просто нам не все відомо, та й береже нас глава держави від неприємної інформації, сам усе розрулює, розрубує вузли й залагоджує делікатні питання, про що повідомить нам у своїх мемуарах не раніше ніж через тридцять років, і тоді ті, хто доживе, все зрозуміють і пробачать.
Тридцять років не довелося чекати, щоб дізнатися, що у Фейсбуці Петро Порошенко переховувався під ніком Peter Lions із мультяшним Пітером Пеном на аватарці. Жодного гріха в цьому, звичайно, немає, як не було і якихось викривальних деталей у поведінці президента в соцмережах. Не Трамп абсолютно. Нудно й нецікаво. Але ж це також важлива інформація про лідера, який погрожує нас приємно здивувати рішучими проривами, чи не так?
За підсумками перших тижнів червня 2018 року виникає враження, ніби президент спеціально посилює сумніви у своїй подальшій державній придатності. Немов відходить подалі назад для розбігу, щоб восени стрибнути далеко вперед, залишаючи позаду конкурентів із роззявленими ротами. Однак усе, навіть сторінка у Фейсбуці, говорить про те, що Порошенко не з тих, хто дивує, навіть у скандальний спосіб. Радше прогнозовано розчаровує.
А у виборців відсутня опція при виборі «свого» кандидата обрати якусь його частину. Наприклад, Олег Ляшко – геній комунікації, але голосуючи за нього, ми отримуємо й інші його невід'ємні частини. «Новий курс» Тимошенко не можна купити окремо від бурхливої біографії Юлії Володимирівни, а полковника-інтелектуала Гриценка доведеться брати з повною відсутністю ознак готовності до бурхливої життєдіяльності. Ось і Порошенко, найкращий, як люблять вказувати його скривджені прихильники, президент України, невіддільний від своєї ненадійності та пересічності.
Пітер Пен – хлопчик, який у жодному разі не хотів дорослішати. Дуже мило, що Порошенко вирішив саме його обрати як альтер-его в соціальних мережах. Тільки ось в України немає важливішого й невідкладнішого завдання, ніж якомога швидше подорослішати. Дивно, що й у цьому країна розходиться зі своїм президентом, який хоче правити ще.
Леонід Швець, спеціально для «Слова і Діла»