Президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган вдруге став переможцем президентській кампанії. Набравши 52,5% в першому турі, він забезпечив собі владу на найближчі 5 років. Такі неофіційні, але остаточні дані. Його найближчий конкурент Мухаррем Індже набрав близько 31% і вже визнав поразку. Також неофіційно: у ватсап-діалозі з журналістом турецького телеканалу FOX.
25 мільйонів турків із 49 мільйонів, чиї голоси визнані дійсними, вирішили, що саме Ердоган має стати тим лідером, який у 2023 році призведе Туреччину до святкування сторіччя Республіки, заснованої Мустафою Кемалем Ататюрком, але з повноваженнями султана Абдулхаміда Другого.
На відміну від 2014 року, коли Ердоган вперше посів посаду глави турецької держави, новообраний президент Республіки отримує всю повноту влади в країні, яку собі може дозволити демократія в її західному розумінні.
До минулого року Туреччина була парламентською республікою, де декоративні функції глави держави обмежувалися призначенням послів, можливістю накладати вето на закони і вручати переможцям парламентських кампаній мандат на формування кабінету міністрів. Фактично країною президент керував сам, завдяки тому, що йому ніколи не доводилося йти на поступки, створюючи коаліції, а всередині партії завжди швидко позбувалися будь-якого амбітного політика, який міг претендувати на місце Реджепа Ердогана.
За новою Конституцією глава турецької держави очолює уряд самостійно. Посади прем'єр-міністр у Туреччині скоро не буде. Зате з'являться віце-президенти, яких також призначатиме особисто президент.
Віце-президенти й міністри відтепер підзвітні лише Ердогану. Депутати Меджлісу Туреччини можуть писати міністрам листи, втративши права викликати їх на парламентську трибуну для отримання публічних відповідей на свої запитання. Великі Національні Збори Туреччини все ще можуть ухвалювати закони. Від волі шестисот депутатів залежить затвердження бюджету. Однак якщо парламент раптом нічого не захоче ухвалювати й затверджувати, він не сильно ускладнить життя новій турецькій владі.
Президент Туреччини здатен управляти країною указами президента, що мають силу закону, й запроваджувати тимчасовий бюджет у разі відсутності депутатської згоди на затвердження постійного.
Ці вибори були передчасними, стрімкими та найяскравішими за всі останні 16 років.
Здавалося, опозиція вперше має можливість не лише створювати тло для чергової перемоги харизматичного Ердогана, але й нав'язати свій порядок денний. Скасування надзвичайного стану після невдалого путчу проповідника Ґюлена пообіцяв його головний конкурент Мухаррем Індже. За кілька днів Ердогану довелося включити це питання в публічну частину своїх обіцянок.
Третього листопада 2002 року на схожих за напруженням емоцій парламентських виборах юна партія Справедливості та Розвитку колишнього мера Стамбула Реджепа Ердогана отримала від турецьких виборців найбільшу підтримку – 34%.
Їхній найближчий конкурент Республіканська народна партія, створена ще Ататюрком, тоді не дотягла до 20% соті частки. Більше до парламенту після цих виборів не пройшов ніхто. Високий прохідний бар'єр залишив за стінами Меджлісу всі старі партії, які ділили між собою владу понад двадцять років після військового перевороту 1980 року, але які представляли інтереси 47% виборців. Партія Ердогана й партія Ататюрка, які отримали на двох 53% турецьких голосів, розділили всі місця у Великих Національних Зборах Туреччини.
Через 16 років у турецькому парламенті п'ять партій. Бар'єр, як і раніше, високий – 10%, але Меджліс висловлює волю 98% виборців.
І ось тут Ердогану буде нелегко. За 16 років він провів 6 парламентських кампаній, дві президентські, два референдуми й чотири рази вибори місцевої влади. Він виграв усі. Але одного разу йому не пощастило.
У червні 2015 року, коли Ердоган уже переїхав до президентського палацу, партія Справедливості і Розвитку набрала 40% голосів. Три конкуренти отримали майже 60%. Ніхто не зміг сформувати уряд. Ердоган розпустив парламент. П'ять місяців тривала політична нестабільність, а в найбільших містах країни пройшла серія терактів. На цьому тлі виборцям захотілося стабільності й більш сильної руки. І вже в листопаді 2015 року його рідна партія встановила новий рекорд, набравши 49% голосів. Жах коаліції знову відступив.
Вчорашній результат партії Ердогана навряд чи можна вважати поверненням жаху, але для нього це точно дежавю.
Офіційно в парламентській частині кампанії переміг Народний блок Ердогана, який отримав 53% голосів. Але сама партія Справедливості та Розвитку отримала один із найнижчих результатів за десять загальнонаціональних і місцевих кампаній, які проходили в останні шістнадцять років. Партія Ердогана набрала 42%.
Нинішні партнери влади – націоналісти – зблизилися з помірними ісламістами Ердогана лише після спроби державного перевороту два роки тому. І не факт, що досвідчений і беззмінний лідер ПНД (партія націоналістичного руху) Девлет Бахчелі збереже вірність падишаха до першого голосування при обранні спікера.
Націоналістів взагалі можна вважати головними переможцями минулих виборів. Посварившись між собою в боротьбі за владу всередині партії, старий вовк Бахчелі позбувся більш молодої суперниці Мераль Акшенер, яку влада намагалася не допустити на вибори.
У націоналістів нерідко виникали проблеми з подоланням десятипроцентного бар'єру для проходження до парламенту, а в кращі часи 1990-х результат ледь досягав 17%. Але виявилося, що турецькі націоналісти – вид радше не політичний, а біологічний. Посварившись, націоналісти здивували всіх політичних митозом. Одна частина пішла в блок до Ердогана, друга – до опозиційного. Обидві подолали психологічний бар'єр у 10% і на двох отримали майже 22% голосів турецьких виборців.
А головний герой цієї кампанії соціал-демократ Мухаррем Індже довів, що за 50 днів найкоротшої виборчої кампанії в історії країни, можна без партійного лідерства та медіа-підтримки збирати мільйонні площі у великих містах і отримати голоси кожного третього турка – від європейського Едірне до населеного курдами Ширнака.
Далі доведеться дивувати Ердогану. Країна, яка показала найкраще зростання ВВП в Європі (7,4%) минулого року, входить до трійки держав світу на порозі дефолту. Дві інші – Венесуела та Аргентина.
Осман Пашаєв, спеціально для «Слова і Діла»