Президентська кампанія ще офіційно не розпочалася, а її інтрига вже встигла змінитися. Після вивчення останніх рейтингів питання, як Порошенку вдасться зберегти владу, змінилося цікавістю, хто не дасть Тимошенко виграти. До списку претендентів додалися Роман Безсмертний і Дмитро Гнап, але вони виглядають занадто слабко прокачаними, щоб серйозно втрутитися в боротьбу за високі позиції. Восени напевно долучаться й інші учасники, хто жартома, хто всерйоз, але таке враження, що ніхто до виборів завчасно не готувався.
Це дивовижний національний феномен: українське суспільство надзвичайно політизоване, проте політикою в буквальному сенсі слова тут майже ніхто не займається, навіть самі політики. «Народний фронт», який так, здавалося, вдало розставив своїх людей у 2014 році, нікого цікавого не в змозі висунути, так і продовжує виштовхувати вперед Яценюка, від якого народ недвозначно верне. Парламентською фракцією «фронтовиків» керує, тобто займається саме громадською роботою, людина-антонім слова «харизма» Максим Бурбак.
У «Самопомочі» так і не знайшлося дублера Андрію Садовому, чиї показники підтримки нестримно покотилися вниз. Партійну фракцію очолює Олег Березюк, не такий безнадійний випадок, як із Бурбаком, але це також абсолютно невідомий народу політик, Садового замінити на президентських виборах ніким.
Що вже говорити про Петра Порошенка. Зараз у нього стався очікуваний, загалом, затик, за жодних обставин бачити його в президентському кріслі ще один термін не хоче половина громадян країни. Ніж намагатися якимись неймовірними і, головне, невідомо якими зусиллями переломити за час, що залишився, ситуацію на його користь, легше було б зрушити якусь більш прийнятну й не настільки дратівливу для мас кандидатуру від БПП, ніж сам ПП, але таких просто немає. Парламентським керівником фракції є Артур Герасимов, але будь-яка спроба розкрутити таку фігуру приречена, зокрема, через велику кількість скелетів у його шафі. Втім, ніхто й не намагався розкручувати якогось наступника Порошенка, сама думка про це противна Банковій, де рогами вперлися у варіант А, тобто П, й нікого іншого бачити не бажають. Що робити, якщо перший виявиться непрохідним? Рвати на собі волосся? Політика цієї політичної сили починається й закінчується там, де починаються й закінчуються види на владу Петра Олексійовича? Яка мудра стратегія.
Зі стратегією в нас узагалі біда. Відсутність гри в довгу, розрахунок лише на ближню кон'юнктуру з наміром далі якось домовитися й пропетляти призводить до того, що відсутні злагоджені команди, пошук цікавих кадрів, лавки зухвалих запасних гравців та адекватні плани, ті самі А, Б і В. Те, що, взагалі, і заслуговує називатися політикою.
На виборах у Туреччині, які щойно відбулися, несподівано потужно зіграв політик вчора ще другого плану. Мухаррем Індже в Народно-республіканській партії представляє групу, що конкурує з лінією давнього керівника НРП Кемаля Киличдароглу. Для Ердогана партійний патріарх як опонент був би зручнішим, але в НРП відступили від традиції й висунули талановитого оратора Індже. Саме передвиборний мітинг у Стамбулі на його підтримку, що перевершив за чисельністю величезні демонстрації прихильників Ердогана, так вразив спостерігачів. Так, яскравий новачок вищої ліги програв, але тепер в опозиції є очевидний лідер, якого так не вистачало тривалий час. Розкіш рушити вперед несподівану фігуру може дозволити собі лише партійна структура, яка вже зараз вибудовує гру на наступну президентську й парламентську кампанію.
Обговорювати питання, чия політика оптимальна для України, поки передчасно. Нехай з'явиться хоч якась, а не ось це ось усе.
Леонід Швець, спеціально для «Слова і Діла»