У Петра Порошенка день народження. Це привід звернути увагу на те, які в нас, загалом, зовсім не старі керівники. 53 роки – чудовий вік. І 57, як у Тимошенко, для політика дуже навіть нічого. Вони в нас узагалі в прекрасних кондиціях: досвіду вже з головою та до маразму ще далеко. Звідки ж відчуття цвілі, яке нічим не перебивається?
Власне, до біологічного віку таке сприйняття має невеликий стосунок. Коли в 1980 році Михайло Горбачов став членом Політбюро ЦК КПРС у 49-річному віці, не всі зрозуміли, що цьому хлопчиськові робити серед кремлівських старців. А Володимир Ленін помер у 54 роки божевільним дідусем. Річ не в біології, а у відповідності часу й місця. Наші помітно випадають, не рятують ані загравання з модними словами, ані апеляція до вічних православних цінностей. Ці прийоми, технологічність яких випирає, немов пружини зі старого дивана, лише підкреслюють несучасність і недоречність діячів, які оперують ними.
Зобразити боротьбу принципів і цінностей намагаються представники політичного покоління, яке рвонуло до влади наприкінці 90-х. Головне, що їх об'єднує: могутнє прагнення вижити в політиці за будь-яку ціну. Персональне виживання зовсім не рівнозначне виживанню країни, але іноді вектор збігається, й тоді більших патріотів годі й шукати. А ще один спільний знаменник: впевненість, що справжня політика та великий бізнес – це різні сторони однієї й тієї ж медалі.
Вони розуміють один одного з півслова-півпідморгування, в курсі всіх угод і кидків, неодноразово про щось домовлялися, лаялися та сходилися знову, щоб знову розійтися, не зійшовшись у ціні. Вибудувана ними система нежиттєздатна, про що свідчать дві потужні кризи, які струсонули Україну в 2004 та 2014 роках, але особиста верткість дозволила більшості гравців не лише вціліти, деякі вміло очолили процес боротьби мишей проти сиру. Це дико виглядало після Помаранчевої революції, на це неможливо дивитися після Революції Гідності. І тим не менш.
Звичайно, це не їхня проблема, вони якраз роблять найкращим чином те, що робили все життя: гроші з влади та навпаки. Проблема в поколінні, яке мало б змінити нинішніх, але не доклало до цього й сотої частини необхідних зусиль. Або, відкинувши сумніви, приєдналося до цінностей старших товаришів і перейшло в їх розпорядження.
Відома в соціології теорія поколінь не дуже застосовна до наших умов: за історичними мірками, Україна ще дуже юна, мало емпіричного матеріалу для аналізу й виявлення всіх належних піків і спадів, дистанція коротка. До того ж нам нікуди прикласти конфлікт індивідуальності та інститутів, що лежить в основі теорії, коли на різних стадіях стає сильнішою то одне, то інше начало, визначаючи домінувальний сенс покоління. У нас обидва начала хронічно слабкі.
Ось і зараз, коли, здавалося, після кризи й відчайдушного протесту проти державних інститутів, які дискредитували себе, мала настати пора активної участі в їх перебудові, а ще краще будівництва з нуля, на нових принципах і виходячи з абсолютно інших цінностей, next generation пішло в насичене особисте життя, яке й до безвізу було більш спрямоване назовні, ніж усередину. Волонтерські зусилля виснажив і без того невеликий цивільний ресурс. Реконструкція знову віддана на відкуп колишнім будівельникам убогого проекту. Немов задля сміху на нещодавньому форумі YES у Києві за спинами учасників, чиї імена на слуху з часів Кучми, висів слоган «Наступне покоління всього».
У підсумку криза, яка, в теорії, породжує попит на героїв і виштовхує їх нагору, в небезпечній кількості продукує антигероїв, які чудово почуваються в своєму світі антирейтингів. Що ж дивного в тому, що, якими б не були підсумки виборчого циклу, ми з великою ймовірністю ризикуємо отримати вчергове анти-Україну. Покоління мародерів обіцяє бути вічним. То й що, що запах. Так, може, й звикнемо.
Леонід Швець, спеціально для «Слова і Діла»