Два тижні тому в інтерв'ю «Цензор.НЕТ» Юрій Луценко оголосив, що після президентських виборів, незалежно від їх результату, залишить свою нинішню посаду й повернеться в політику. Мається на увазі, очевидно, партійно-політична діяльність, яка не потребує глибоких юридичних знань. Але ж і зараз складно сказати, що Луценко політикою не займається.
Юрій Віталійович – найбалакучіший із нинішніх топ-керівників, і він легко домагається того, над чим безуспішно б'ються президентські спічрайтери: слова генпрокурора незмінно викликають відчутний політичний резонанс. Щоправда, знак виробленого ефекту зазвичай протилежний його очікуванням, але якби було інакше, Луценко значився б у розряді чарівників, а таких в українській владі немає.
Громадські активісти, які звикли вже, здавалося, до всякого, очманіли, коли генпрокурор переклав на них провину за напади, яких вони зазнають: «Провина в цій ситуації лежить не лише на бандитських елементах і неякісній роботі правоохоронних органів, а й на атмосфері тотальної ненависті до влади, яку сіє частина громадських активістів». Багато провели аналогію зі звинуваченнями зґвалтованих в тому, що вони провокують ґвалтівників короткими спідницями й узагалі фактом свого існування. Власне, одного того, що активістів поставили в один ряд із «бандитськими елементами» вже достатньо, щоб поставити під сумнів адекватність екс-голови фракції БПП, відрядженого очолити Генпрокуратуру.
За фразою, яка привернула загальну увагу, був ще один примітний пасаж. «Потрібно всім сторонам зупинитися й почати співпрацювати заради законності й порядку в Україні ... Потрібно сподіватися не стільки на каральні методи, скільки на методи пропаганди, методи любові, методи поваги до кожного міста й громадянина». Очевидно, те, що відбувається, наприклад, в Одесі пояснюється застосуванням «методів любові» до Геннадія Труханова та порядків, які він завів у місті. А повага до Харкова й особисто Геннадія Кернеса змушує прокурорів тяжко хворіти, щойно на горизонті маячить черговий процес у справі тамтешнього мера.
З іншого боку, це ж до себе в першу чергу просить любові Юрій Віталійович Луценко, колишній і без п'яти хвилин майбутній політик. Саме його політична сутність страждає від нападок громадськості, якій він хоче подобатися, йому просто необхідно подобатися. Він же й на Генпрокуратуру пішов, щоб сподобатися. Покажи спраглому справедливості суспільству, як ти нещадний в боротьбі з ... ну, хоч із кимось! – і можна відремонтувати діряву репутацію й згодом претендувати на перші ролі. Купайся в променях успіху, жартуй і розсипай посмішки під оплески підкореної публіки.
Але от якось не склалося. У травні 2016 року Луценко обійняв свою посаду, пообіцявши всіх здивувати нечуваним уловом «великої риби» й розбором завалів, залишених Шокіним, але рибі хоч би хни, ходить косяками між завалами, а репутації Юрія Віталійовича прийшов остаточний кирдик. У грудні 2017 року, за даними дослідження Фонду «Демократичні ініціативи» та Центру Разумкова, баланс довіри/недовіри до нього склав мінус 75%, погіршившись порівняно з попереднім роком одразу на 32%. Лише 0,7% громадян відповіли, що повністю довіряють генпрокурору. Таке опитування в серпні 2018 року показало, що Юрій Луценко став найменш популярним діячем в Україні з негативним балансом довіри в 77,8%.
Генпрокурор може як завгодно високо оцінювати свою роботу й вважати, що до нього несправедливі, але зовнішня оцінка убивча. Куди він почав збиратися після президентських виборів, незрозуміло, в політиці з такими показниками робити нічого, потрібно бути божевільним, щоб відкрито мати справу з настільки непривабливою в очах виборців фігурою. І його нинішні заклики «зупинитися й почати співпрацювати заради законності та порядку» в цьому контексті звучать якось особливо жалюгідно. Начальство, яке провалилося, прибирають, а не шукають співпраці з ним.
Поки ніхто не придумав іншого способу повернути довіру державним інститутам, крім зміни влади, тобто керівників. Ось так банально, так. І стільки разів, скільки знадобиться, поки шестерінки механізму відповідальності, нарешті, не зчепляться потрібним чином. У Юрія Віталійовича напевно з цього приводу є заготовлений анекдот, але кому це вже цікаво.
Леонід Швець, спеціально для «Слова і Діла»
Хочете обговорити цю новину? Долучайтеся до телеграм-чату CHORNA RADA