У Михайла Марковича Добкіна окреслилася своя місія серед вітчизняних політиків. Це блакитнооке пташеня, яке випало з гнізда Геннадія Кернеса, час від часу радує своєю емоційною відвертістю, що для політиків узагалі не характерно. Цього разу дісталося російському керівництву й конкретно Дмитру Медведєву. Під повідомленням глави уряду РФ про запровадження санкцій проти українських юридичних і фізичних осіб, серед яких Добкін знайшов і своє ім'я, ображений нардеп написав: «Внести до списку всіх, хто голосував за виключення Бойка й Льовочкіна з фракції ОБ у ВР, і оголосити це захистом інтересів російської держави та громадян Росії?! Маразм міцнішає! Та йдіть ви нахер зі своїми санкціями! Дбли блдь!».
З останніми трьома реченнями важко не погодитися. Щодо принципу, за яким у Москві складали список, міністр фінансів Росії Антон Силуанов пояснив, що під санкції Росії потрапили ті українські парламентарі, чиновники та бізнесмени, які «займаються антиросійською риторикою». Яку антиросійську риторику розрізнили в Новинського, Балицького, Вілкула або того ж Добкіна, уявити, дійсно, досить складно, а як розшифрували щось зрозуміле з вуст Добкіна-молодшого, який із нірвани не виходить, взагалі не зрозуміло. Але крім маразму, дебілізму й мстивої реакції на тих, хто не поспішив влитися до єдиного проекту з кумом Путіна, є набагато простіше пояснення: в Кремлі просто чхати хотіли, хто тут кому ким доводиться, якщо тільки це не Рабінович, за яким стоїть Медведчук.
Із 2014 року Росія інтенсивно живе українськими подіями, які складають левову частку інформаційної картини тамтешнього телеглядача, а телеглядачі – переважна більшість. Соціологи говорять, що останнім часом цей нездоровий інтерес сильно охолов: і свої проблеми з усіх щілин полізли, і триматися в постійному істеричному тонусі неможливо, психіка включає захисні механізми. Але за чотири роки щоденного накачування по кілька разів на денью, здавалося, пересічного росіянина розбуди серед ночі, він поіменно назве склад фракції «Самопомочі», перекаже біографії українських міністрів і вкаже на лояльних Кремлю політиків. Однак нічого подібного.
Контакти з представниками посткримської більшості швидко переконують, що там узагалі нічого не розуміють у тому, що відбувається тут. І не лише не розуміють, а й розуміти не хочуть, і навіть не бачать сенсу взагалі напружуватися з цього приводу. Україна – непорозуміння, і все, що в ній, тобто «на ній» відбувається – жах та абсурд. Багато, до речі, в тому числі «кримнашів», дуже співчувають і нас жаліють, адже ми ж заблукали в житті, безглузді, але нічого, прийдемо до тями. Поблажливість не допускає бажання розбиратися, вона залишає лише місце очікуванню, коли вбогий усвідомлює свою вбогість.
Це базова установка, й не потрібно вважати, ніби за списком санкцій стоять якісь інші люди, тонкі фахівці з українського питання, що розрізняють п'ятсот відтінків тутешнього сірого, яких і наше око не уловлює. Їм справді начхати. Добкіних, які станцювали на славу Володимира Володимировича не один танець живота, це злить і ображає, іншим достатньо взяти до відома.
Із цієї обставини випливає важливий висновок. Україна не має відповідати дзеркальною, зневажливою співзалежністю на російське поєднання ненормального западання на українську тему з чванливою відсутністю глибокого інтересу. Що спокійнішим буде наше ставлення до країни-агресора, що ґрунтовнішим, професійнішим знання про неї, про процеси, що там відбуваються, й людей, які стоять за ними, то швидше й точніше буде вирішена проблема співіснування. Поки в ньому, неминуче, занадто багато «того, що смокче», буквально висмоктує сили з України, й дуже проблемне власне існування.
Ось чого не слід робити, то це мірятися з Росією дебілізмом і маразмом. Ефект масштабу не дозволяє розраховувати на перемогу.
Леонід Швець, спеціально для «Слова і Діла»
Хочете обговорити цю новину? Долучайтеся до телеграм-чату CHORNA RADA