Міністр оборони Степан Полторак заявив про зміну позиції країн-членів НАТО щодо вступу України до Альянсу. За його словами, ці сприятливі зміни відбулися, в тому числі, й після агресивних дій російських військових 25 листопада минулого року біля Керченської протоки. Проте, як показує історія, навіть потужне американське лобі досі не допомагало Україні стати членом НАТО.
Про сприятливу зміну позиції партнерів щодо вступу України до НАТО міністр оборони Степан Полторак повідомив у інтерв'ю виданню «Урядовий кур'єр». За його словами, спочатку нашу країну «не сприймали серйозно». «А вже під час останньої зустрічі в Брюсселі практично всі говорили про необхідність нашого прискореного вступу до НАТО. Ми в усіх напрямках отримуємо від них допомогу. Особливо це стало відчутно нещодавно – після акту відкритої агресії Росії (мається на увазі, інцидент 25 листопада минулого року в районі Керченської протоки – ред.)», – пояснив Полторак.
Це не єдина обнадійлива заява на цю тему. Двома днями раніше голова Місії України при НАТО Вадим Пристайко заявив у інтерв'ю журналістам, що наша країна може отримати членство в Альянсі після Македонії. «Ми можемо стати 31-м або 32-м членом НАТО», – заявив Пристайко.
Безперечно, на сьогодні вступ до НАТО допоміг би вберегти нашу країну від подальшого розвитку російської агресії, тому що в такому разі Україна могла б користуватися всіма перевагами системи колективної безпеки Альянсу. Однак якщо подивитися історію нашого просування до Альянсу, то можна переконатися, що на цьому шляху нас чекає безліч перешкод, які, попри всі бадьорі заяви, з плином часу нікуди не зникли.
Отже, ще в 2008 році Україна подала офіційну заявку на отримання ПДЧ – Плану дій щодо членства в НАТО. ПДЧ – це програма, що зазвичай передує прийняттю держави-кандидата до Альянсу. Виконання конкретних заходів, передбачених цією програмою, може тривати довго, але її підсумком стає членство в НАТО. Тобто, якби в 2008 Україна отримала ПДЧ, то питання вступу до НАТО стало б для нас питанням певного часу. І тоді, можливо, не відбулися б трагічні події, пов'язані з анексією Криму та війною на Донбасі, а історія незалежної України пішла б зовсім іншим шляхом.
Рішення про надання ПДЧ у 2008 році мало ухвалюватися на саміті НАТО в Бухаресті, на якому був присутній і автор цих рядків. Головним лобістом «українського питання» тоді були США, а головним противником – Росія, яка діяла через інших представників Альянсу – Францію та Німеччину. В Москві спритно скористалися тим, що будь-які важливі рішення в НАТО ухвалюються шляхом консенсусу, тобто один голос «проти» блокує весь процес. Мотивувавши Францію та Німеччину перспективами широкого економічного співробітництва, перш за все, в галузі поставок енергоносіїв, РФ зуміла торпедувати процедуру надання Україні ПДЧ.
Натомість Україна отримала запевнення в тому, що наша країна стане членом НАТО, щоправда, без зазначення конкретних термінів. Цікаво, що неможливість надати нашій країні ПДЧ у 2008 році офіційно пояснювалася відсутністю консенсусу щодо вступу до Альянсу всередині самої України. Наразі ситуація змінилася. В зв'язку з російською агресією близько 50% громадян нашої країни підтримують ідею вступу України до НАТО (вдвічі більше, ніж налічувалося в 2008 році). Однак колишні перешкоди нікуди не поділися. Ба більше, з'явилися нові.
По-перше, скоріш за все, Україна не уникне процедури надання ПДЧ. Цей етап був запроваджений на Вашингтонському саміті НАТО в 1999 році. Тоді ж був затверждений список вимог, які мають виконати кандидати на членство. Серед них значиться необхідність вирішити всі міжнародні спори виключно мирними засобами, а також вирішити етнічні, територіальні та політичні конфлікти відповідно до принципів ОБСЄ.
На сьогодні Україна перебуває в стадії військового конфлікту на Донбасі. Крім того «висить» питання анексованого Росією Криму. Іншими словами, Україна не відповідає зазначеним вище критеріям, чого не було в 2008 році. Теоретично це не є критичною перешкодою на шляху набуття членства в Альянсі, але якраз у випадку з Україною можуть виникнути проблеми.
Наприклад, через Угорщину, що вже зараз блокує всі ініціативи, пов'язані зі співпрацею між Україною та НАТО через ухвалення Верховною Радою закону про освіту, який, на думку Будапешта, порушує права національних меншин. Та й у Німеччині багато хто досі зацікавлений в економічних контактах із РФ, про що, наприклад, говорить ситуація навколо будівництва газопроводу «Північний потік-2».
По-друге, навіть у США, прямо говорять, що наша країна не готова до вступу до НАТО. Про це, зокрема, в інтерв'ю газеті «День» заявив спецпредставник Держдепу США Курт Волкер. «Ми підтримуємо майбутнє членство України в Альянсі й тримаємо двері відкритими ... Але Україна ще не готова до членства. І НАТО також не готове досягти консенсусу щодо прийняття до свого складу України», – пояснив Волкер. І, нарешті, по-третє, «російський фактор», який перегородив нам шлях до Альянсу в 2008 році, нікуди не зник і зараз. Ба більше, в зв'язку з анексією Криму та війною на Донбасі протидія РФ стала значно сильнішою, ніж 11 років тому.
Теоретично Україна здатна вирішити всі наявні протиріччя. Але на практиці цей шлях надзвичайно складний. Говорити про те, що Україна стане членом НАТО, складно навіть у середньостроковій перспективі.
Ігор Вєтров, спеціально для «Слова і Діла»