Після чотирьох років розмов про приватизацію «Центренерго» восени 2018 року таки відбулася спроба продати цю енергетичну компанію. Грошову застави внесли «Укрдонінвест» Кропачева та Білоруський нафтобітумний завод. Ці компанії навряд чи можна віднести до європейських, які приводять в Україну західні стандарти бізнесу та західні гроші. Та й узагалі, велике питання, звідки в таких, ще вчора нікому не відомих інвесторів, по 6 мільярдів гривень. У підсумку в грудні уряд відмінив приватизацію.
Про це на своїй сторінці в Facebook написав експерт із питань енергетики Андрій Герус, передає «Слово і Діло».
На його думку, є кілька причин, чому приватизація не відбулася.
«По-перше, чесно зароблені гроші не можуть конкурувати з вкраденими», – зазначив Герус.
За його словами, стартова ціна була достатньо високою, й уже вона відсікала багато потенційних учасників. Залишалися ті, кому не шкода такої суми.
«Українське регуляторне середовище – Міненерго, регулятори, суди, податкова (заявляла восени про претензії до ЦЕ), залізниця, воєнний стан – все це квиток на українське мінне поле. Уряд та регулятори декілька разів ухвалювали рішення на користь ДТЕК за рахунок інших учасників ринку. А якщо таке повторюватиметься? А якщо Міненерго таки реалізує свій лобістський проект «пріоритет вугілля», щоб усі купували вугілля в ДТЕК (дорого)?», – підкреслив він.
У співвідношенні risk/return наявні в Україні ризики є надто високими, констатував експерт.
Ще один фактор, мабуть, основний – монополізація ринку сировини для «Центренерго». Де новому інвестору брати вугілля для «Центренерго»?
В Україні 85% вугілля контролює ДТЕК, ще 10% – державні шахти. Ці 2 суб’єкти, які контролюють 95% ринку, змовилися й продають вугілля не нижче, ніж по 100 доларів за тонну. Є ще шахта «Краснолиманська», яка звісно, також продає приблизно за тією ж ціною. Для порівняння: вугілля в Роттердамі коштує 70 доларів, а в ПАР – 65 доларів, уточнив він.
«Звичайно, можна вугілля й імпортувати, але, по-перше, це збільшує вартість і ти точно програватимеш цінову конкуренцію тим вертикально-інтегрованим групам, які монополізували ринок в Україні, а по-друге, вже є рішення Ради оптового ринку та Міненерго (ще не затверджене урядом), що виробляти електроенергію мають ті, хто купує вугілля в Україні», – пояснив фахівець.
Було розуміння від самого початку, що ніхто із західних інвесторів на таку приватизацію не прийде, тому доречно було виставляти «Центренерго» разом із ДП «Шахта «Краснолиманська», яка також є в переліку на приватизацію, це зменшило б ризик дефіциту сировини, додав він.
«Інакше на такому монополізованому ринку суттєва перевага виникає в того, хто має своє вугілля в Україні. Так і сталося – претендентом на купівлю, який вніс грошову заставу, став пан Кропачев, який контролює шахту «Краснолиманська». Ціна 6 мільярдів гривень не відлякала, адже українські реформи дають можливість швидко виростати новим успішним українським бізнесменам», – акцентував експерт.
Обгортка була гарна – конференції, радники, робочі групи, жодних обмежувальних умов. Тільки сама обгортка не працює, коли інвестори голосують своїми сотнями мільйонів доларів, наголосив він.
На його думку, саме фактор монополізації ринку вугілля є ключовим у цій історії, але визнання цього факту порушувало комфортний світ українського політика/чиновника, адже тоді з монополією потрібно щось робити.
«Ось і вирішили «звузити картинку», не побачити цього нюансу й отримали абсолютно логічний результат. Дії та рішення іноземних інвесторів у цій ситуації були абсолютно раціональними та прагматичними», – резюмував Андрій Герус.
Раніше «Слово і Діло» розбиралося, навіщо взагалі потрібна приватизація в Україні та як вона відбуватиметься. Детальніше – за посиланням.
Хочете обговорити цю новину? Долучайтеся до телеграм-чату CHORNA RADA