Незбагненна загадка українського виборця, спробуй зрозумій, чому він часом підтримує «несерйозних», не схильний вірити чесним, багаторазово ведеться на брехливих і не купується на досвідчених. Навіть коли комусь вдається когось зачарувати, вдача має дуже локальний і непереконливий характер. Формула політичного успіху на наших просторах залишається нерозгаданою.
Можна було б сказати, що всюди так, але, безумовно, не всюди. По-перше, про це говорять і самі учасники нинішніх президентських перегонів, серед яких, на їхній подив, у лідерах чомусь опинилася вчора взгалі стороння для політики людина. Два потужних антіелітних виступи протягом десяти років також не можна віднести до пересічної загальносвітової практики.
Нещодавно в нас з'явилася можливість помірятися з іншими країнами. Інститут Gallup провів опитування про довіру громадян своїй владі, й несподівано Україна опинилася на першому місці або на останньому, зважаючи на те, звідки дивитися. Лише 9% наших громадян довіряють політичному керівництву, в той час як у середньому серед громадян екс-СРСР показник 48%, а в світі – 56%. Звичайно, середня температура в палаті, коли складаються захоплення вірнопідданих середньоазійських диктаторів і довіра урядам балтійських демократій, це показник дуже відносний і сильно невизначений. Але навіть з урахуванням цієї обставини Україна вражає силою відторгнення своєї влади й політичного класу загалом.
Адже йдеться не лише про негативне сприйняття державних інститутів та їх представників, а й опозиція, яку така ситуація має невимовно радувати, не користується виразною підтримкою. Всі ці рейтинги на рівні 10% і менше свідчать про повну імпотенцію претендентів на місце чинних державних діячів. Якою, здавалося б, ефектною й разючою була б атака на збанкрутілу владу із заздалегідь підготовленої й потужно обладнаної принципової позиції! Але ані ефектності, ані разючості, ані підготовленості, ані принциповості. Відверто кажучи, це розчаровує громадян ще більше, ніж уже звична неспроможність влади. Коли за таким керівництвом, що втратило довіру, проглядає така ж, якщо не ще більш безнадійна зміна, можуть впасти у відчай й вхопитися навіть не за слабку надію, а за ходячу дулю.
У роки горбачовської перебудови був популярним термін, запущений у широкий ужиток двадцятьма роками раніше, під час «Празької весни». Спроба керівника Чехословаччини надати комуністичному режиму «людське обличчя» закінчилася введенням до країни танків із «братських» країн. Пізньому радянському режиму зробити людське обличчя також не вдалося. Здається, це завдання так і залишилося невирішеним для переважної більшості пострадянських держав. У цьому сенсі Україна якраз не виняток. Влада і опозиція, де вона ще залишилася, корчать пики й чіпляють маски, які нікого не можуть адурити. Людського обличчя ніяк не виходить. Винятком наша країна є лише в тому, що ніяк не може з цим змиритися, не припиняє обурюватися й час від часу бунтувати.
Здавалося б, час подорослішати й змиритися: як запевняють прихильники влади, час відкинути наївність і революційний романтизм, «у житті» все саме так, дрібно й часто противно. Але Україна проявляє дитячу завзятість. І поки це так, залишається шанс, раптом комусь вдасться розгадати секрет людського обличчя.
Леонід Швець, спеціально для «Слова і Діла»
Хочете обговорити цю новину? Долучайтеся до телеграм-чату CHORNA RADA