Із 39 кандидатів у президентських перегонах, як і належить, залишилося двоє, й саме час оцінити виступ тих, хто вибув.
Тридцять із них не змогли набрати навіть одного відсотка: лідер у цій групі Юрій Тимошенко з 0,62%, та й то завдяки схожості зрозуміло з ким і неуважності тих, хто заповнював бюлетені. Яку компенсацію за загублену репутацію отримав кандидат від зацікавленої сторони, можна лише гадати, але, схоже, гроші були викинуті на вітер. Ще в лютому соцопитування фіксували можливий результат кандидата-спойлера в 2,7% (КМІС). Юлії Володимирівні й ті деякі в результаті обманом забрані голоси не завадили б, але все ж її відставання від Порошенка значно більше, вирішальної ролі вони не зіграли. До речі, не можна виключати, що використання Банковою таких брудних методів відвернуло від президента якусь частину виборців, тож користь від Тимошенко-2 вкрай сумнівна.
До цієї ж категорії потрапила й «Жінка III тисячоліття» зразка 2015 року тележурналістка Юлія Литвиненко з 0,1%. Що ж, людина сама пише свою біографію, якщо їй її не шкода, іншим і поготів.
Крім звичайних для будь-яких перегонів невідомих або, навпаки, занадто відомих учасників, які створювали білий шум, на зразок Ригованова або Богословської, непристойно низькими результатами відзначилися політики, що розраховували конвертувати номінальну участь у президентському забігу заради розкрутки перед парламентськими виборами. Для Романа Безсмертного чи Віталія Скоцика (0,14% і 0,08% відповідно) висновки невтішні: виборцям вони нецікаві. Можна, звичайно, поскаржитися на відсутність ресурсів на розкрутку, але це проблеми індіанців.
Характерний результат Руслана Кошулинського, якого «Свобода» висунула замість набридлого Тягнибока. Колишній віце-спікер і шановний ветеран АТО, звичайно, поліпшив показник, отриманий партійним лідером: у нього «цілих» 1,62% проти тягнибоківських 1,16% п'ять років тому. Парламентські перспективи «Свободи» від цього не стали світлішими.
Зникла цікава увага до Олега Ляшка. Гучному радикалу складно поскаржитися на недорозкрученість і відсутність ефірного часу, але в 2014 році він посів почесне третє місце в першому та єдиному турі виборів, а зараз лише сьоме. Третина, півмільйона з тодішніх півтора мільйона голосів втрачені, це багато. Якщо динаміка продовжиться, в новій Верховній раді радикалів не буде.
Рінату Ахметову на цих виборах взагалі не щастить. Стратегічний партнер, Петро Порошенко, під загрозою програшу, Ляшко сильно просів, а Олександр Вілкул майже втричі поступився головному своєму конкуренту – Юрію Бойку (4,14% проти 11,67%). Політична вага Ріната Леонідовича, відповідно, помітно падає, що не може не радувати оточуючих і не спантеличувати його самого. Роль Ахметова як очевидного кандидата на прийдешнє розкуркулення промальовується все виразніше.
Зовсім нема чому радіти Анатолію Гриценку, який зайвий раз з усією наочністю підтвердив відсутність політичних талантів. Він так і не став єдиним кандидатом від демократичної опозиції, як мріялося, зате остаточно перетворився на символ анекдотичного невезіння та невміння використовувати сприятливі шанси. Президентська кампанія змусила багатьох змінити свої оцінки полковницького потенціалу на майбутнє.
Звичайно, Анатолію Степановичу сильно зіпсував результат Ігор Смешко, який підключився до кампанії буквально в останній момент. Але генерал тому й насолив полковнику, що той не зміг себе належним чином зарекомендувати. І Смешко, мабуть, єдиний, після Зеленського, хто може бути задоволений підсумками першого туру: при мінімальних вкладеннях отриманий максимальний результат, майже такий, як у лідера «Громадянської позиції»: у Смешка 6,04%, у Гриценка 6,91%. І тепер «нове обличчя» зі старої медведчуківської обойми може спокійно перебирати пропозиції про найвигіднішу співпрацю перед виборами до Верховної ради.
Юрій Бойко, може, також порадів би високому результату: відверто кремлівська шістка в країні, що воює, користується успіхом майже в 12% виборців. Тільки відтепер доведеться старанно відпрацьовувати медведчуківські капризи та путінські примхи в променях ненависті решти народу. Незавидна доля, але ось точно не шкода.
А Юлію Володимирівну шкода. Переможи вона, звичайно, довелося б пожаліти себе, але все одно важко спостерігати смерть мрії, до якої Тимошенко йшла довгі роки й у боротьбі за яку реально ризикувала здоров'ям і втрачала свободу. Все-таки вона так і не оговталася після двох важких ударів: програшу в 2010 році Януковичу й відторгнення її Майданом у 2014-му. Як тоді, так і зараз їй не дався секрет – чого Україні треба? Або, інакше, чого треба Україні, щоб вона обрала беззаперечним лідером її, Юлію Тимошенко?
Президентська кампанія 2019 року став ледь не насмішкою над українським політичним класом, який розгублено розступився перед смішним актором на велосипеді. Тепер усі спробують наздогнати його або якось відповідати незрозумілим новим віянням, щоб остаточно не відстати. Що з цього вийде, ми побачимо вже восени. А поки попереду другий тур із його можливими сюрпризами, дай бог, щоб хорошими.
Леонід Швець, спеціально для «Слова і Діла»
Хочете обговорити цю новину? Долучайтеся до телеграм-чату CHORNA RADA