Скільки ж партій потрапить до парламенту? Лише п'ять чи все-таки дійде до шести-семи? А раптом лише чотири? За змінами в партійних рейтингах країна стежить із великим захопленням, жваво реагуючи на кожен набраний або втрачений відсоток порівняно з попередніми вимірами. Звичайно, важливо, чи знайдеться у Верховній раді півтора-два десятки людей з того чи іншого списку, які на інфаркті проскочили через прохідний бар'єр. Але при цьому за кілька днів до виборів абсолютно незрозуміло, що коїться в 199 мажоритарних округах.
Закон Міллера, на ім'я американського психолога, який знайшов відому закономірність, говорить, що короткочасна людська пам'ять здатна утримувати одночасно п'ять плюс-мінус два елементи. Ось вам і кількість партій, які ведуть реальну боротьбу за потрапляння до парламенту. Список з усіх 22 політичних об'єднань, що беруть участь у перегонах за загальнонаціональним багатомандатним округом, без помилок не повторить і член Центрвиборчкому. 3220 кандидатів-мажоритарників запам'ятати в принципі неможливо й не потрібно. Виходить у середньому по 16 осіб на округ. Голова обертом.
З іншого боку, 424 народних депутати, які обираються нині, 199 за мажоритаркою, це саме ті люди, від рішень яких залежатиме буквально все. Законодавці. Напевно, варто було б приділити долі кожного мандата більше суспільної уваги, адже це про спільне майбутнє. Але депутатів уже настільки стає буденною практикою заздалегідь зневажати, що ще на етапі кандидатства більшість претендентів отримують свою порцію холодної публічної байдужості. Ми приголомшливо байдужі до того, хто писатиме нам закони. Що цікаво, багатьом кандидатам лише цього й треба, оскільки підвищений інтерес може викликати законні обурені питання, яких найкращим людям країни на етапі вирішального відбору дуже хотілося б уникнути.
Ця ж публічна байдужість до ситуації вибору, що закріплюється недорозвиненістю цивільних структур і вбогим станом медіа, дозволяє якимось людям, часом навіть добре відомим, без жодного ризику для репутації та подальшої кар'єри продавати свої послуги як технічних шісток завдяки співзвучності прізвищ або під прапором липових громадських організацій. Очевидно ганебна справа, але в нас легко проходить, тому що, ну подумаєш, ці безглузді вибори. Безглузді вибори – безглузді результати, чергові безглузді п'ять років, тут взаємозв'язок безпосередній. Такий же безпосередній, як, наприклад, перехід журналістки Юлії Литвиненко з мураєво-рабіновичівського каналу NewsOne на порошенківсько-кононенківській «Прямий», потім похід як технічного кандидата в президенти, щоб вкрасти трохи голосів у Юлії Тимошенко (на чию ж користь, гадки не маю), а потім з'явитися вже на медведчуківському телеканалі ZIK.
Закиди до членів парламенту в їх глибокій неповазі до власного народу починаються з неповаги народу до самого себе як виборця, прискіпливого й допитливого. Й до найближчої неділі, коли потрібно буде зробити важливий вибір, з цим уже не можна нічого зробити. Чергові безглузді вибори. Вибачте, позачергові.
Леонід Швець, спеціально для «Слова і Діла»
Хочете обговорити цю новину? Долучайтеся до телеграм-чату CHORNA RADA