Не знаю, помітили ви чи ні, з ужитку зникли слова «не знаю». Нині всі знають все. Більше того, чим більш невизначений предмет, тим впевненіше знання.
Першою людиною, яка зізналася, що нічого не знає, був Сократ, і він, як відомо, погано закінчив: не знати – непрощенна зухвалість, афінська громадськість нахабі цього не пробачила, довелося сьорбати цикуту.
Американський економіст Стівен Левітт, автор знаменитої «Фрікономіки» і трохи менш знаменитого «Фрікомислення», наводить приклад, коли британських школярів віком від п'яти до дев'яти років попросили послухати невелике оповідання і відповісти на кілька запитань. Розповідь така: «Мері з мамою і братом їздить на пляж. Дістаються вони туди червоним автомобілем. На пляжі купаються, їдять морозиво, возяться в піску, грають і обідають бутербродами». Питання «Якого кольору їх автомобіль?» і «Вони обідали рибою і смаженою картоплею?» у дітей проблем не спричиняли. Втім, і питання «Вони слухали музику в машині?» і «Вони пили лимонад за обідом?», тобто про обставини, які залишилися за кадром, анітрохи не завадили 76% школярів впевнено відповісти «так» або «ні».
Діти легко дофантазовують картинку в цікавому їм дусі. У дорослих з цим анітрохи не краще, тільки додаються ще набуті комплекси. Вважається, пише Левітт, що англійською найважче сказати три слова: «Я тебе люблю». Нічого подібного! Язик прилипає до піднебіння, коли потрібно сказати: «Я не знаю».
У російській і українській все йде так само, якщо не важче. Тільки останнім часом величезна кількість людей впевнено міркувала про такі тонкі матерії, як пакетний обмін полоненими, формула Штайнмайєра, а тепер, кого не візьми, кожен у курсі, хто підпалив будинок Валерії Гонтаревої. Часто, хоча і не обов'язково, це одні і ті ж люди, причому серед тих, хто впевнено міркує про формулу Штайнмайєра, багато людей, впевнених, що Центр Разумкова – це Центр цього самого Разумкова, принаймні, що це сімейне підприємство. І все ж головне тут не звичайне невігластво, воно завжди присутнє, а те знання, що агресивно демонструється навіть тими, хто начебто з основами інтелектуальної охайності повинен бути ознайомлений.
Масштаби явища такі, що його не пояснити простим людським бажанням погріти своє самолюбство, заклавши на майбутнє можливість пригадати всім: «Ну я ж казав!», «От тобі й ти!». Схоже, ми маємо справу з несприйняттям невизначеності, що зашкалює. Реальність підганяється під один із шаблонів, якому слід відповідати, якщо вона така, якою здається. А за тим, якою саме вона здається, легко виявити, хто свій, а хто чужий.
Вочевидь, люди, які бачать за підпалом будинку колишньої глави Нацбанку України руку Ігоря Коломойського, і ті, хто схильний вважати пожежу результатом хитрого самопідпалу, це представники різних політично зорієнтованих груп. Якщо ви маєте нахабство не знати, хто в цій історії винен, у статусі свого вам буде відмовлено і тими, і іншими. Для когось це майже рівнозначно позбавленню громадянства і вигнанню з поліса, нестерпно.
Колективна солідарність – потужна річ, яка дозволяє виживати в недружньому світі. Вона ж дозволяє приховувати відсутність власної позиції за груповою думкою. Легше спертися на милицю авторитетної громадської думки, ніж ризикнути заглянути в себе і пошукати підстави для своєї оцінки, в повній мірі особистої. Підстав може і не виявитися, на їх місці, на місці особистості, образлива порожнеча, що лякає.
Чесне «не знаю» – це в наших умовах вже ледь не бунт, розкіш вільнодумства. Водночас така доступна.
Леонід Швець, спеціально для «Слова і Діла»
Хочете обговорити цю новину? Долучайтеся до телеграм-чату CHORNA RADA