Вперше з весни-літа поточного року оприлюднені минулого тижня результати соціологічного опитування щодо настроїв українців свідчать про поступове зниження рівня довіри до чинного президента України Володимира Зеленського та його команди. Цифри для політичного іміджу президента загрози не становлять. Соціологічна група «Рейтинг» зафіксувала, що главі державі довіряють 66% серед опитаних респондентів.
Насправді, це не набагато менше, аніж фіксували інші соціологічні компанії у вересні. Найбільший рівень довіри тоді зафіксували заміри соціологічної служби Центру Разумкова, проведені з 6 по 11 вересня 2019 року. Тоді 79% опитуваних респондентів заявили про довіру до інституту президента, вочевидь, фіксуючи свої гарні очікування стосовно майбутнього президентства Володимира Зеленського.
Політологи та соціологи слушно попереджали, що вже у перші місяці роботи нового очільника держави та його команди рівень довіри впаде щонайменше на 5-7%. Як правило, вже за рік після президентства кожен український глава держави втрачав від 20 до 30% від попередньої підтримки на виборах. І якщо для самого глави держави це ще не привід впадати у паніку, проте для багатьох інших впливових гравців, які разом із командою Зеленського прийшли на хвилі неймовірної підтримки українцями так званих «позасистемних» політиків, це вже нагода замислитися про «запасний аеродром».
Найбільше випробовувань чекає на фракцію «Слуга народу» у парламенті. Адже вона – найбільша в історії українського парламентаризму, нараховує 252 нардепи та утворює так звану «монобільшість» у Верховній раді. Справа в тому, що керувати таким колективом начебто однодумців – вже нелегка справа. Однак, окрім складнощів у менеджменті, не уникнути ще й суто політичних аспектів потенційних тенденцій до непорозумінь та розколів. Це і відсутність єдиної чіткої програми дій із багатьох питань, і суто ідеологічні переконання окремих учасників фракції «Слуги народу», і особисті амбіції народних депутатів, і, безумовно, груп впливу. Без них Володимир Зеленський, як і будь-який інший український політик, а до того ж, ще й без політичного досвіду, не зміг би швидко зібрати свою команду під дострокові парламентські вибори влітку поточного року.
Експерти неодноразово підкреслювали, що з огляду як на вітчизняне політичне минуле, так і суто цілком логічні процеси становлення та життя нової політичної сили, відцентрових тенденцій «Слузі народу» не уникнути. Питання в іншому: коли саме «моноліт», а з ним і вплив президента, почне хитатися. І що тоді робитиме команда Володимира Зеленського?
Колосси на глиняних ногах
Монолітність великих фракцій у різних скликаннях українського парламенту завжди трималась на двох взаємопідтримуючих елементах. По-перше, це високий рейтинг довіри до лідера політичної сили, яка формувала ядро коаліційної більшості як з боку населення, що відображалося під час виборів, так і з боку політичних соратників, які керувалися власними інтересами, долучаючись до команди тієї чи іншої впливової партії чи політичної сили.
По-друге, монолітність ще й тримається на взаємному консенсусі основних політичних гравців, які входять до цієї більшості або допомагають її сформувати.
Відсутність цих двох елементів завжди погано закінчувалась або для єдності і монолітності політичної команди, або для її лідера. Згадаймо конкретні приклади.
2005-2006 роки – створення «помаранчевої коаліції». Тодішній президент Віктор Ющенко, здобувши величезний кредит довіри на початку 2005 року, вже у 2006 році не міг втримати ситуацію в своїй команді під контролем. Спочатку розсварилися союзники в коаліції, потім соратники серед «НУ-НСУ», а у 2007 році після дострокових парламентських виборів команда тодішнього президента взагалі втратила політичну ініціативу. Пізніше Ющенко втратив контроль навіть над своєю політичною силою і брендом «Наша Україна».
У 2010 році в парламенті після виграшу на президентських виборах Віктора Януковича з’явився новий «моноліт» – всюдисуща «Партія регіонів». Варто віддати належне, депутати та основні політичні гравці, які брали участь в розвитку цієї політичної сили, ще з початку 2000-х років намагалися триматися згуртовано. Проте особисті амбіції Віктора Януковича взяли верх. Він хотів бути «на рівні» із іншими ключовими стейкхолдерами «Партії регіонів». Вже у 2012-му клан Януковича — «сім’я» — похитнув баланс серед «регіоналів». Не помічати домінуючих тенденцій бізнес-партнерів старшого сина Януковича – Олександра – було вже просто небезпечно для ведення власного бізнесу інших впливових олігархів «утримувачів» «Партії регіонів». Події Євромайдану та Революції Гідності поховали моноліт «Партії регіонів», ну і самого Януковича як політичну фігуру.
Після дострокових виборів 2014 року цілих 5 фракцій сформували більшість у парламенті. Втім вже через півтора роки в коаліції залишилося лише «ядро» із політичних сил, які орієнтувалися на рейтинг Петра Порошенка. Втім, до самого закінчення його президентської каденції в парламенті вдавалося зберегти більш-менш стабільну більшість, якій, втім, доводилося постійно «добирати» голоси для важливих результативних голосувань.
Таймер для «Слуги народу»
Фракції «Слуги народу» також не уникнути дефрагментації. Останній скандал щодо можливого підкупу в комітеті з питань фінансів, податкової та митної політики призвів до чергової кризи у стосунках між самими народними депутатами однієї фракції.
Сам процес керування фракцією для зручності розділений на умовні 15 мінігруп. Найбільш впливовою групою вважаються соратники Володимира Зеленського з питань бізнесу із «Кварталу 95». Саме на цю групу, до складу якої входять 40-45 нардепів, орієнтується значна частка інших «слуг народу», які пройшли до Ради завдяки бренду та впізнаваності самого Зеленського.
Наступними за впливовістю умовними групами є народні депутати, близькі соратники спікера Дмитра Разумкова, а також частина депутатів, які орієнтуються на очільника Офісу президента Андрія Богдана. Насамкінець, як би не заперечували вплив олігарха Ігоря Коломойського, його люди також представлені у фракції. Щоправда, завдяки аналізу взаємозв’язків серед груп впливу у «Слузі народу» можна виділити ще нардепів, які можуть бути потенційно близькими до бізнесу Віктора Пінчука.
Звісно, на загал «Слуги народу» намагаються триматися згуртованими. На цьому наголошують самі депутати та й президент Володимир Зеленський. «Немає групи впливу якогось олігарха в партії «Слуга народу», це маячня. Хто завгодно просто може поширювати цю дезінформацію», – підкреслив глава держави, відповідачи на запитання журналістів під час пресмарафону в жовтні поточного року. Щоправда, він наголосив на можливості існування у фракції нардепів, які зацікавлені у «розколі» монобільшості.
Звісно, у «Слуги народу» є дуже багато політичних конкурентів, які, якщо й не беруть безпосередньої участі у дезінтеграційних процесах всередині найбільшої парламентської фракції, то як мінімум точно би зраділи зменшенню її кількості та впливу. Окрім конкурентів, є ще й опоненти, які точно вестимуть інформаційну кампанію для стимулювання відцентрових тенденцій всередині фракції «Слуги народу». На жаль, подібної долі не уникнула жодна монолітна на перший погляд політична сила в історії українського парламентаризму. Та найголовніше –як сильно вона цьому опиралася і чого встигла досягти за час перебування біля керма.
Головний біль для Володимира Зеленського
У найближчий рік Володимиру Зеленському доведеться нелегко – падіння рейтингів триватиме, це цілком закономірний процес в політиці. Саме на цьому тлі почнуться змагальні процеси за вплив та діяльність фракції «Слуга народу». Не виключено, що частина депутатів – найбільше таких буде серед мажоритарників – просто покинуть лави рідної фракції та залишаться позафракційними.
Що зараз пропонує своїй фракції президент, аби зберегти єдність? Поки що жодних пряників, лише батоги. Зокрема, цими днями відбулася закрита зустріч президента та фракції «Слуги народу». Із подробиць, які все ж таки змогли дістати журналісти, Володимир Зеленський намагається зберегти єдність у фракції шляхом емоційного впливу та спроб «розібратися» із найбільш «токсичними» нардепами. Проте у публічній площині поки що діє команда на збереження єдності.
Сам же Володимир Зеленський щиро переконаний, що у разі занадто сильних відцентрових тенденцій він зможе вже влітку (саме тоді мине рік з часу голосування за новий парламент) розпустити нинішню Верховну раду. Звісно, аби зберегти свій вплив та оголошений ним курс на докорінні реформи. Те, що попри події останніх пів року, Україна поки що залишається парламентсько-президентською республікою, глава держави начебто не помічає.
Лакмусовим папірцем для відносин президента та рідної йому фракції «Слуги народу» стане голосування за так званий «імперативний мандат». Він дасть змогу швидко позбуватися занадто самостійних політиків, які вирішать покинути лави фракції. Поки що депутати не надто активно, але вже чинять супротив впровадженню подібного сценарію, адже розуміють всю небезпеку подібного політичного кріпацтва. З іншого боку, саме команда нового президента скасувала ухвалений минулим скликанням парламенту Виборчий кодекс, який запроваджував стовідсоткову пропорційну виборчу систему із так званими «відкритими списками». Саме з огляду на запровадження подібної системи доцільніше було б говорити про запровадження імперативного мандату. Наразі більшість депутатів, особливо – мажоритарників – у подібному сценарії не зацікавлені. Та навіть можуть собі дозволити поки що без юридичних наслідків покинути лави рідної фракції.
Прогнозовано, що у разі подібних сценаріїв знайдуться зацікавлені політичні сили чи групи інтересів, які зможуть якось стимулювати якомога більшу частину мажоритарників покинути лави «Слуги народу» та сформувати якісь нові депутатські групи, розколу монобільшості не уникнути.
Які ще важелі впливу існують у президента? Більшість попередників Зеленського використовували традиційні методи. В «Партії регіонів» у деяких депутатів, а то й у цілих груп, була така собі «доплата» за роботу у парламенті. В період президентства Петра Порошенка активно використовувалися силові методі впливу, наприклад, та сама ГПУ чи СБУ. А ще більшість президентів від самого початку намагалися змінити Конституцію в такий спосіб, аби збільшити власні повноваження. Який шлях обере Володимир Зеленський, поки що невідомо. Та враховуючи його «несистемний» погляд на вітчизняну політичну дійсність, можливі й інші, більш креативні варіанти для збереження монобільшості у Верховній раді.
Олександр Радчук, спеціально для «Слово і діло»