Міністр юстиції Денис Малюська анонсував розробку нового законопроекту про системне реформування пенітенціарної сфери. Документ мають розробити вже до кінця цього року і подати на розгляд Верховної ради.
Зокрема, міністр висловлює цікаву думку про те, аби ліквідувати частину в’язниць і дати можливість працювати приватним СІЗО за європейськими зразками. На думку міністра, нинішня пенітенціарна система вкрай неефективна, адже ключовий показник – кількість людей, які стали на шлях виправлення. На жаль, наразі більша частина в’язнів, які виходять на волю після відбування покарання за скоєння злочину, вчиняють злочини повторно.
І все-таки нинішні ідеї міністра юстиції зовсім не оригінальні. В подібному руслі працював і його попередник на посаді Павло Петренко. Ще у вересні він наголосив, що усі напрацювання у цій реформі будуть передані новому очільнику Мін’юсту. Проте наразі створюється враження, що Денис Малюська, якщо і не починає з початку, проте знову береться за ті самі проблеми, що безуспішно намагалися вирішити його попередники. За прогнозами нового міністра, на реформування пенітенціарної сфери знадобиться щонайменше 3 роки.
Чи можливо буде докорінно змінити систему виконання покарань в Україні, і наскільки реальною є ідея із запуском приватних СІЗО?
Реформувати непереформувати
Ще у вересні 2017 року урядом Володимира Гройсмана була схвалена Концепція реформування пенітенціарної системи України, головною метою якої було гуманізація системи кримінально-виконавчої системи покарань.
Тоді ж восени до Верховної ради був внесений законопроект «Про пенітенціарну службу», який і мав допомогти втілити в життя нову концепцію, запропоновану Мін’юстом. У документі найбільш конкретною умовою реформування цієї сфери була пропозиція про оптимізацію структури органів Державної кримінально-виконавчої служби та мережі установ виконання покарань. Експерти також розкритикували норму про запровадження інституту пенітенціарних слідчих, які мали бути підконтрольними самій пенітенціарній системі, без будь-якого контролю з боку громадськості чи інших інституцій.
Втім, Міністерству юстиції так і не вдалося дотиснути нардепів. Тож тепер за продовження реформи візьмуться підопічні Дениса Малюськи. Мета та сама – ресоціалізація засуджених, аби вони ставали не лише законослухняними громадянами, але й в подальшому знаходили своє гідне місце в соціумі.
Насамкінець варто також визнати, що система покарань – вартує державі суттєвих ресурсів на утримання. Щороку сума на потреби пенітенціарної системи зростає. Зокрема, у 2014-му вона становила близько 2,5 мільярдів гривень, у 2017-му сума зросла вже до 4,1 мільярда гривень, а цьогоріч на фінансування системи покарань з бюджету буде витрачено понад 6,5 мільярдів гривень. Для бідної держави, що воює, це значні кошти.
В’язниці із людським обличчям?
Насамперед новий міністр заявив про необхідність двох суттєвих змін: покращення умов утримання в’язнів та зміна самої суті покарань. Звісно, ці два кроки мають призвести і до зменшення кількості осіб, які перебувають за ґратами. До слова, їхня кількість з початку 2000-х років таки суттєво зменшилася. Якщо на початку 2000-х ця кількість становила близько 200 тисяч осіб, то на початку 2016-го – 73 тисячі, у 2017-му – 62 тисячі. Станом на 2019 рік, за словами Дениса Малюськи, кількість ув’язнених становить 55 тисяч осіб.
Звісно, зі скороченням кількості ув’язнених скоротиться і персонал відповідних закладів, що в майбутньому має призвести до покращення умов утримання злочинців. Всі ці реформи відповідають загальному європейському тренду на гуманізацію умов покарань. Торік кількість установ з виконання покарань нараховувала майже півтори сотні закладів. При цьому більшість з них завантажені не повністю.
До того ж, на думку нового очільника Мін’юсту, допомогти реформувати пенітенціарну систему мають ще дві новації, які вже давно застосовуються в усьому цивілізованому світі. По-перше, пробація – це альтернативні ув’язненню покарання, а також можливість звільнення засудженого, якщо він демонструє гарантоване виправлення. Іншими словами це нагляд, комплекс різноманітних обмежень та обов’язкових освітніх заходів.
По-друге, це зміна філософії самих покарань за нетяжкі злочини. Насамперед застосування громадських робіт або таких заходів як домашній арешт із носінням спеціальних браслетів.
Приватне краще за державне?
Україні в спадок залишилися уламки каральної машини тоталітарної держави – СРСР, в якому панував особливий культ покарань за злочини. Змінити цей тренд, який старанно плекався десятиліттями на відчутті страху, вкрай важко. Втім, саме нестача ресурсів у держави може стати двигуном змін у системі гуманізації покарань.
Сама ідея появи приватних СІЗО не нова. У минулому складі Кабміну в неї також вистачало прибічників. Зокрема, разом із планами перенести Лук’янівське СІЗО з центру Києва минулий уряд оголосив про старт реформи слідчих ізоляторів утримання в’язнів. Тоді в Мін’юсті розраховували, що в обмін на земельну ділянку в центрі Києва, де нині розташована установа, інвестор побудує новий сучасний ізолятор попереднього ув'язнення. Проте далі розмов справа не рушила. СІЗО й надалі функціонує.
Міністр Денис Малюська стверджує, що приватні СІЗО можуть бути такими собі «гарно охоронюваними готелями, де особи, в яких є кошти, зможуть перебувати, очікувати вирок суду». Мовляв, саме за рахунок цих коштів можна буде покривати витрати і перебування осіб, які перебуватимуть у звичайних слідчих ізоляторах. До того ж, якщо людину ще не засудили, а ступінь її вини не доведено, цілком логічним є більш сприятливі умови для утримання таких підозрюваних. Якщо поєднати це із вигодою для держави і при цьому поставитися серйозно до охорони і дотримання правил утримання, то приватні СІЗО можуть стати суттєвим кроком для реформування всієї пенітенціарної системи.
А втім, ця ідея в умовах масових скорочень у пенітенціарних закладах та відсутності досвіду із запровадження подібних реформ може так і не отримати логічного продовження. Як і продаж Лук’янівського СІЗО, питання може застрягти на етапі узгодження умов реалізації подібних проєктів, які важко адмініструються і потребуватимуть надзусиль інвесторів для успішної реалізації. Звісно, є ще варіант, коли бізнес за таких умов отримає певні преференції від держави – у такому разі залишається величезне поле для зловживань та корупції.
Олександр Радчук, спеціально для «Слово і Діло»