Тоді як уся увага світу прикута до зустрічі лідерів «нормандської четвірки», де обговорюється подальша доля конфлікту на сході України, на пострадянському просторі відбуваються й інші, не менш цікаві процеси.
Для України та її національної безпеки ці події не менш значущі, адже йдеться про подальшу долю відносин двох сусідів – Росії та Білорусі. Цікаві ці події не лише загрозою реставрації так званої «союзної держави», праобразом якої був колишній Радянський союз, але й тим, що як і з Росією, так і з Білоруссю Україна має значну ділянку спільного кордону. З чим у випадку виникнення нових геополітичних викликів доведеться рахуватися.
Економіка Білорусі вкрай залежна від російської сировини. Економічні відносини цих двох країн тиснуть на політичну незалежність, яку намагається демонструвати незмінний останні 15 років президент Білорусі Олександр Лукашенко.
Останнім часом Росія демонструє дедалі більш зухвалу поведінку у взаєминах із правлячою елітою Білорусі – Лукашенку повсякчас роблять «пропозиції, від яких він не в змозі відмовитися». І хоча очільник Білорусі усіляко опирається, у зовнішньополітичному векторі таки не наважується на відкритий протест проти сильної Росії.
Як не згадати останнього голосування Білорусі в Генасамблеї ООН проти резолюції щодо Криму, в якій жорстко засуджується мілітаризація півострова Росією та вкотре визнаються порушення міжнародних прав України. Попри те, що офіційний Мінськ останніми роками намагався дотримуватися такого собі статусу-кво в протистоянні України та Росії й навіть запропонував власний майданчик для перемовин якраз напередодні саміту в Парижі, Лукашенко таки вирішив продемонструвати «вірність» сусідським відносинам із РФ.
І справді, чого не зробиш заради власного спокою та добробуту білоруського народу. Саме за цей «білоруський порядок» громадяни цієї країни так поважають свого незмінного лідера. Та чи все так однозначно й Лукашенко справді остаточно схилив голову вбік Росії?
Невдалий аншлюс
7 грудня президенти Росії та Білорусі зустрілися в Сочі. Головна мета зустрічі: так зване «поглиблення інтеграції» між двома державами або, по суті, підписання нового «союзного договору», подібного до того, який був підписаний ще у 1999 році.
Росія тривалий час готувала економічне підґрунтя для такого кроку. Головним аргументом є ціна на нафту, яка була аж занадто економічно привабливою для Білорусі. Аграрна країна потребує такого дешевого сировинного ресурсу та може додатково торгувати переробленими продуктами, наприклад, з Україною.
Незговірливість Олександра Лукашенка, що поступово зростає, підкріплена його впевненістю у підтримці власним народом, а до того ж – ще й потужними силовими структурами. Це не дає Росії на повну розвернути свої геополітичні амбіції вбік Європи. Погрози розташувати свої військові бази на кордонах з Польщею та країнами Балтії знову ж таки впираються у позицію Білорусі. І це при тому, що війська Росії мають частковий допуск до військових баз на території Білорусі.
Саме тому Кремль увімкнув економічні важелі. Росія планує поступово знижувати до нуля експортне мито на продаж нафти, при цьому пропорційно збільшувати податок на видобування сировини. В такому разі запустяться цілком ринкові механізми ціноутворення на сировину, а це поставить під суттєві ризики конкурентоздатність білоруської нафтопереробної промисловості. І саме цей крок може змусити білоруську економіку суттєво втратити темпи зростання – аж на 2% ВВП щорічно впродовж 5 років.
Підсумків зустрічі двох глав держав у Сочі немає. Вони так і не вийшли для спільного брифінгу до преси за результатами перемовин. Вочевидь, остаточних домовленостей досягнуто не було. Втім, з вуст міністра економічного розвитку РФ пролунала заява з приводу того, що було досягнуто «серйозного прогресу, навіть з питань нафти і газу позиції були дуже серйозно зближені». Білоруська сторона ніяк не коментувала підсумки зустрічі, проте відомо, що обидва президенти знову зустрінуться вже 20 грудня.
Протестам бути!
Поки Олександр Лукашенко відвідував Сочі, в Мінську тривали масові акції протестів білорусів, які виступали проти занадто сильного «зближення» з Росією. Сенсацією цих акцій стала не так їхня масовість, як те, що жодного активіста не було затримано. Це дуже не притаманно білоруським спецслужбам, які навіть за так звані «мовчазні протести» затримували десятки й сотні білорусів.
Сенсація друга – на акціях протестів білоруси ще й вийшли з біло-червоно-білими прапорами – неофіційним прапором незалежної Білорусі, який так і не став державним, але є визнаним символом боротьби опозиції проти авторитарної влади президента Олександра Лукашенка.
Вочевидь, і перша, і друга сенсації для білоруського протестного руху не стали б можливими без згоди «згори». Цим кроком Лукашенко хоче вбити одразу двох зайців. З одного боку, Путіну продемонструвати загрози нових «майданів», мовляв, без «батьки» втримати ситуацію в Білорусі буде неможливо. З іншого боку – влада Білорусі демонструє західним партнерам показову здатність до «демократизації».
Цікаво й те, що зовсім нещодавно Лукашенко призначив новим очільником своєї адміністрації генерал-майора Ігора Сергієнка, який раніше обіймав посаду першого заступника голови Комітету держбезпеки Білорусі. Це призначення є знаковим, адже Лукашенко натякнув на вкрай важливий досвід спецслужбовця щодо визначення «чистоти кадрів». До того ж, президент Білорусі додав, що це призначення пов’язане із необхідністю збереження країни.
Між молотом та ковадлом
«Тонка крига», на якій опинився Олександр Лукашенко, стосується не лише його відносин із Росією, але й із Заходом. Схоже, його цінність як переговірника з «українського питання» занадто неочевидна західним партнерам. Самі ж білоруси, попри те, що в більшості своїй або занадто залякані, або в цілому задоволені діяльністю своєї влади, дедалі частіше дивляться вбік «цивілізованої Європи». Молодь давно і фактично без особливих проблем відвідує Європу через близький кордон з ЄС – країни Балтії завжди поруч.
Для того, аби Захід і справді підставив плече у непростій економічній ситуації Білорусі, яка її очікує в разі остаточного погіршення відносин із Росією, Олександру Лукашенку доведеться піти на безпрецедентний для нього крок. Поступитися владою і гарантувати її наступництво – іншими словами, демократичні вибори за міжнародними стандартами. Лише після цього «відлига» у відносинах і з ЄС, і зі США стане не удаваною.
На підтримку цієї думки варто згадати нещодавню різку заяву ОБСЄ. Спостерігачі навели докази того, що парламентські вибори до нижньої палати, які відбулися у листопаді поточного року, не відповідали важливим міжнародним стандартам демократії.
Сам Лукашенко, розуміючи загрози з боку Кремля, шукає зручного для себе варіанту виходу із можливого економічного колапсу саме на ринках ЄС. При цьому він по-своєму бачить процес передачі влади та, вочевидь, розуміє, що наслідків не уникнути. Головне питання – де опиниться Білорусь у цій непростій дилемі. Зручним сателітом Кремля чи новим майданчиком геополітичних змагань між Росією та Заходом?
Олександр Радчук, спеціально для «Слово і Діло»