Виклики п'ятого президента України Петра Порошенка на допити до Державного бюро розслідувань (ДБР) стали в останні кілька місяців регулярно повторюваним мотивом новинних стрічок. Соратники і прихильники Петра Олексійовича звично називають спроби зняти з нього свідчення «політичним тиском» або навіть «політичним переслідуванням», противники ж відставного господаря Банкової настільки ж звично зловтішаються і знемагають в очікуванні подробиць офіційних звинувачень.
Звинувачень, проте, немає, замість них є тільки відлуння медійного шуму. «Президентська справа», появи якої бажає публіка на обох трибунах – і тих, хто вболіває «за», і тих, хто «проти», – все ніяк не збереться в нормальний документ, без якого всі занадто і не дуже доброзичливі коментарі залишаються лише не цілком свіжими випарами над вічними брижами київських політтехнологічних боліт.
Водночас за всіма цими викликами на допити, доставленими та недоставленими повістками і супроводжувальним їх інформаційним пихтінням не проглядається нічого, крім сумної регламентної рутини. Держбюро розслідувань за законом зобов'язано контролювати діяльність саме політиків і держслужбовців, включаючи роботу президента країни, це його штатна функція як державного органу. Де тут «політичні переслідування»? І якщо ДБР в нинішньому його стані дійсно здатне цю функцію виконувати, в інтересі Бюро до попереднього президента, у принципі, немає нічого дивного. Питання до діяльності Порошенка, за якими потрібно офіційне роз'яснення в частині їх відповідності закону, були і в період його президентства, і залишаються зараз. Ці питання зі зрозумілих причин відкладалися до неминучого моменту, коли Петро Олексійович перейде зі статусу чинного президента в статус президента почесного. Цей момент настав, після чого відтерміновані питання цілком закономірно почали задаватися.
А більше нічого примітного, по суті, і не відбувається. За часи свого президентства Петро Олексійович неоднразово заявляв, що несе повну відповідальність за свої дії і рішення в тих рамках, що передбачені Конституцією України для його високої посади. Ці його дії і рішення, а також пов'язана з ними відповідальність, нікуди не поділися і після того, як Порошенко покинув кабінет на Банковій і перебрався на місце лідера однієї з опозиційних парламентських фракцій. І якщо вже Петро Олексійович цю відповідальність так ясно і публічно усвідомлює, то і питання слідчих ДБР у рамках законної компетенції Бюро не повинні його дивувати, а необхідність відповідати на ці питання – обтяжувати.
У цьому контексті вкрай повчально спостерігати, звідки загалом з'являється інформація про повістки, які надсилаються на ім'я Порошенка. І якщо першоджерелом виявляється його пресслужба або пресслужба «Європейської солідарності», то важко позбутися враження, що це просто політтехнологічні спроби «монетизувати» чисто бюрократичний процес і використовувати його для створення «Євросолідарності» іміджу партії політично переслідуваної.
Абсолютно не сумніваюся, що, якщо (раптом) проти п'ятого президента дійсно буде сформульовано виразне й обґрунтоване офіційне звинувачення, дізнаємося ми про це точно не від пресслужби його фракції. Але поки, начебто, такого звинувачення не було. Зате були бурхливі обговорення того, правильно чи неправильно була доставлена повістка, довелося або не довелося Порошенку здавати через виклик до ДБР квиток і скасовувати поїздку, прийшов Порошенко на допит або не прийшов, а також дебати навколо питання вкрай важливого і для хейтерів, і хайперів – за яку суму ДБР купив Портнов і в кого саме.
Причиною всього цього галасу пристрастей я вважаю ту сумну обставину, що національна правоохоронна система в цілому – включаючи і ДБР – звично сприймається обивателем (він же виборець) як механізм каральний, а не юстиціарний. І якщо вже комусь виписана повістка, то не для того, щоб отримати відповіді на поставлені для протоколу питання, а для того, щоб відразу відправити того, кого викликали, на ешафот. У тому ж обивательському сприйнятті масові страти викликаних повістками до ДБР політиків поки не відбуваються з єдиної причини: система так паршиво вибудувана, що не здатна забезпечити навіть просту доставку повістки. А без цього жодна кара відбутися, ясна річ, не може.
Варто визнати, що в останньому спостереженні є раціональне зерно. Нинішня правоохоронна і судова система дійсно вибудувана геть погано, і навіть те, що в ній колись працювало, пан Портнов і його духовні попередники і послідовники призвели до гнітючого та максимально дірявого стану. Зручний тільки для тих, хто паразитує на цій дірявій системі щурів, яким потрібна не її працездатність, а лише знання доступних тільки їм ходів і нір, завдяки якому вони так успішно «вирішують справи» і створюють переконливе для публіки враження своєї настирливості, ефективності та незамінності – навіть при повністю розваленому механізмі.
До речі, одне з питань, яке (без жодної повістки) варто задати Порошенкові: чому він за часів своєї каденції так і не наважився – справою, а не словом, – залатати діри в правоохоронній та судовій системах і назавжди вигнати паразитів, що приватизували її? Бажання не було? Здібностей не знайшлося? Політичної волі? Або метою було саме збереження системи в стані, в якому вона ні з кого з «політичного крупняка» не здатна вимагати відповідальності? Або реформи успішно відбулися, і тільки через підступи недругів і злостивців цього ніхто не побачив?
Як би там не було, саме ця система, дірява чи ні, зараз один за іншим надсилає п'ятому президенту призовні сигнали.
Дайте відповідь їй, Петре Олексійовичу, що-небудь по суті наявних питань. Самі ж говорили, що готові відповідальність нести. Ось, будь ласка. Це вона і є.
Сергій Бережний, спеціально для «Слово і Діло»
Хочете обговорити цю новину? Долучайтеся до телеграм-чату CHORNA RADA