Серед слів, які втратили свій сенс від непомірного і марного використання, слово «реформи» входить у десятку, якщо не в трійку. Реформаторами, за риторикою, були абсолютно всі без винятку президенти і прем'єри. І нинішні – не виняток. А хотілося б, щоб стали винятком.
Фонд «Демократичні ініціативи» опублікував результати свого спільного із соціологічною службою Центру Разумкова дослідження про реформи в Україні. Дані отримані були на початку грудня, але навряд чи за минулі півтора місяця вони істотно змінилися. З'ясувалося, що головним двигуном реформ у країні громадяни вважають президента: 60%. Причому ще рік тому, у передвиборчій ситуації, так думало лише 24% українців, хоча Петро Олексійович себе теж вважає видатним реформатором. Збільшилося (на 20%) число тих, хто готовий повірити в реформаторську силу уряду і парламентської більшості (на 18%), але все одно головні очікування пов'язані з ключовою фігурою – із Зеленським.
Звичайно, вкрай ненадійно пов'язувати перспективу позитивних змін з однією фігурою, але зате дуже зрозуміло, ніякої розмазаної відповідальності. Вибрали – зроби красиво. Володимир Зеленський перетворився на той цвях, на якому тримається вся довіра до державної влади. Не витримає він – завалиться вся безглузда конструкція. Тому елементарне почуття самозбереження має підказувати президенту, що треба зміцнювати як власне інституційне становище, так і інші інститути, щоб було ще на що і на кого спертися.
Перші дії в цьому напрямку, яких вжито по свіжих слідах виборів, не дуже вразили. І фракція, і уряд, за дуже рідкісними винятками, не вражають яскравими, цікавими і перспективними особами, дедалі більше сірих і тих, які не запам'ятовуються. І якщо у фракції виправити справи складно, посилення уряду просто напрошується. А вже як напрошується кадрова перебудова Офісу президента...
Якщо в 2020 році Зеленський буде сподіватися на інерцію від попереднього року, року нищівної електоральної перемоги, і помітним чином не додасть, він так і залишиться автором єдиного вражаючого фокуса: зухвалого вибивання з влади її старожилів і майстрів політичного виживання. А п'ять років повноважень – виснажливий марафон, причому, на відміну від марафону спортивного, тут по ходу дистанції не аплодують, а охочі поставити підніжку підстерігають на кожному метрі.
Нікому геть не цікаво, що президент досі входить у свою головну в цьому житті роль, від нього потрібні рішення і поведінка, що свідчать про серйозність його намірів і здатність їх реалізувати, причому вже тут і зараз, жорстко і невблаганно. Притому, що він з урахуванням недосвідченості справедливо боїться помилитися і часто демонструє обережність, переконливою ознакою «президентськості» була б деяка зухвалість і безоглядність, недоступні через низку багатьох причин «штатним» політикам. Йому мало довести, що він може бути президентом, йому не пробачать, та й він собі, якщо не стане президентом винятковим.
Нещодавно в інтерв'ю ізраїльській газеті Зеленський вкотре підтвердив, що не має наміру затримуватися у владі більше одного терміну. Якщо це так, часу, щоб чогось досягти, у нього геть немає, і 2020-й не може стати прохідним роком, у нього і місяців прохідних бути не повинно. Мабуть, уже навесні можна буде дійти висновку, наскільки обґрунтовані надії і страхи та як скоро затихне двигун змін або, навпаки, набере обертів.
Леонід Швець, спеціально для «Слово і Діло»
Хочете обговорити цю новину? Долучайтеся до телеграм-чату CHORNA RADA