Вже сьогодні відбудеться планове засідання нового уряду під керівництвом новопризначеного прем’єр-міністра Дениса Шмигаля. Його попередника на цій посаді Олексія Гончарука Верховна рада змінила трохи більше ніж за 6 місяців від початку роботи. Кабмін Гончарука не врятувала навіть затверджена річна програма діяльності уряду, яка начебто давала йому шанс показати результати своєї роботи бодай до вересня поточного року.
Призначаючи уряд Олексія Гончарука восени 2019-го, команда президента Володимира Зеленського акцентувала увагу на спільній відповідальності і Кабміну, і Верховної ради, в якій монобільшість належить пропрезидентській фракції «Слузі народу». Проте із початком падіння рейтингів самого Володимира Зеленського першим «під ніж» пішов саме уряд молодих і майже нікому не відомих «технократів». Прогнозовано, що за низької впізнаваності Гончарук просто-таки не міг перебрати на себе бодай частину негативу, який почав накопичуватися серед українців, які вже традиційно очікують швидких та ефективних реформ від нової влади.
Щоправда, цього разу у виборців є на що покладати надії. Адже саме завдяки ним Володимир Зеленський став президентом, його команда отримала монобільшість у парламенті і можливість на власний розсуд формувати уряд.
Чому серед політичних гравців так мало охочих стати на чолі уряду в найбільш драматичні для України часи? Та коли ситуація може змінитися?
Відсутність змагальності в парламенті
Починаючи з 2014 року жоден прем’єр-міністр так і не зміг наростити собі рейтингів завдяки роботі на чолі Кабміну.
Попри те, що в попередньому парламенті розподіл між фракціями був більш сприятливий для пошуку компромісів і форматів коаліції, саме очільник уряду найбільш швидко «спалював» рейтинги як власні, так і своєї команди.
Арсеній Яценюк, вдруге після подій Революції Гідності ставши прем’єр-міністром в результаті успішної парламентської кампанії «Народного фронту» на позачергових виборах парламенту у 2014 році, вже за два роки втратив майже всю довіру виборців. При цьому Яценюку вдавалося керувати країною в непростій ситуації, до того ж, маючи коаліційний уряд, в якому був притаманний квотний принцип розподілу міністерств.
Наступний очільник Кабміну – Володимир Гройман – не лише зумів зберегти коаліційний уряд. Щоправда, вже на основі лише двох фракцій, але зумів відстояти частину міністерських портфелів для членів своєї команди з часів його мерства у Вінниці. Ба, більше: Гройсману вдалося на певний час вийти з тіні його хрещеного батька у великій політиці – Петра Порошенка – й навіть розпочати самостійну політичну кар’єру на чолі нової партії.
У новому скликанні Верховної ради втрата коаліційної змагальності, яка була притаманна попереднім каденціям парламенту, і є основною причиною відсутності охочих очолити новий уряд після Олексія Гончарука. Адже досвідченим політикам відомо, що для формування власного уряду їм потрібна опора у Верховній раді. А відсутність навіть примарних політичних перспектив – шлях у політичне небуття.
Зараз уся відповідальність за зміни в країні належить одній команді. Тому, ймовірно, рейтинги, отримані влітку 2019-го, доведеться «cпалювати» саме їй. І саме відсутність змагальності й можливості фахових ротацій у виконавчій владі може згодом таки змусити президента розпустити нинішню Верховну раду.
Плани на владу
З іншого боку, відсутність якісних результатів у роботі нового уряду дарує низку політичних перспектив для політиків, які очолювали попередні Кабінети міністрів.
Подібна тенденція – дуже знакова для українських політичних реалій. До недавнього часу ще не було прем’єр-міністра, який не будував плани поліпшити результати своєї команди на парламентських вибора, або бути обраним президентом. Яскравий приклад – багаторазові спроби Юлії Тимошенко ось вже протягом 20 років стати президентом України.
Прем’єр-міністри останніх років також розраховують отримати вищі електоральні бали, сподіваючись на «коротку пам’ять» українських виборців. Зокрема, дедалі частіше про себе в медійному вимірі нагадує експрем’єр Арсеній Яценюк. Подейкують, що він навіть може об’єднати зусилля в боротьбі за нові владні висоти із Петром Порошенком.
Має власні політичні амбіції і колишній глава Кабміну у 2016-2019 роках Володимир Гройсман. Щоправда, його команді ще варто показати себе на чергових місцевих виборах. «Українська стратегія Гройсмана», вперше спробувавши власні сили на дострокових парламентських виборах влітку 2019-го, отримала непоганий (порівняно з іншими, більш досвідченими політичними гравцями) результат у 2,41%. Партія могла претендувати навіть на державне фінансування. Утім, нова провладна команда внесла зміни до законодавства, які скасували цю можливість для партій, що подолали 2% бар’єр на виборах.
Нещодавно звільнений з посади очільника уряду Олексій Гончарук, ймовірно, також захоче спробувати себе в новому політичному амплуа. Враховуючи тенденції, вже за півріччя-рік в Україні може з’явиться низка молодих політиків із команди Володимира Зеленського, які так чи інакше будуть незадоволені курсом, запропонованим Офісом президента.
Втримати єдність монобільшості в умовах «внутрішньої опозиції» буде вкрай важко, тож за таких обставин варіант перезавантаження парламенту вже не здається аж занадто фантастичним.
Олександр Радчук, спеціально для «Слово і Діло»