Тема війни, всі пам'ятають, була однією з ключових під час президентської кампанії. Супротивникам Зеленського здавалося, що немає більш руйнівного аргументу: «Який же з нього головнокомандувач?!», і в якості зразкового прикладу вказували на Петра Олексійовича в камуфляжі. Прихильники сподівалися, що військова тема все-таки не буде головною в наступні п'ять років. Їхній кандидат роздавав цю надію наліво і направо, ніби і себе переконуючи взайве, що війну вийде зупинити. З іншого боку, може, і правильно: якщо не переконаний, годі й братися.
Ці надії поки не виправдалися, і не дуже зрозуміло, як їм виправдатися в доступному для огляду майбутньому, але нині час настільки непередбачуваний, що хто його знає, чим ситуація обернеться в найближчі роки. Вже очевидно, що війна відчутно випала з центрального фокусу влади і суспільної уваги, де вона була наприкінці 2018 року і навіть ще на початку президентського терміну Зеленського. Ні ті, хто боявся зрадницької здачі, ні ті, хто хотів негайного припинення вогню, не отримали підтвердження своїх очікувань. У цьому сенсі розчаровані всі.
На тлі однієї незавершеної війни Володимир Зеленський з розмаху влетів в іншу, практично третю світову. Еммануель Макрон так і сказав: «Ми на війні», – характеризуючи пандемію. Як показує досвід куди більш розвинених і багатих країн, підготуватися до цієї біди не вдалося нікому, і розраховувати, що Україна, бідна і сильно недорозвинена, продемонструє якісь диво-рішення проблем, що звалилися на неї, годі й говорити. Спасибі і на тому, що є можливість крутити головою на всі боки і якось скопіювати заходи, які вживають там, де є серйозне експертне середовище і досвідчена бюрократія.
Чого коштуватиме країні коронавірус і боротьба з ним, теж неможливо передбачити, але наслідки, без сумнівів, мають бути важкі. Навряд чи в нашого президента є якісь виняткові можливості, щоб пом'якшити цей удар. Все, що він може такої миті – не демонструвати розгубленості і безпорадності. Його завдання показувати, що в країні є влада. Це не та ситуація, коли можна розраховувати на якусь громадську подяку. Нехай громадяни проклинають (краще, звичайно, ні), але відчувають керованість. Головне – вивести країну з найменшими втратами, наскільки це можливо в наших умовах і з нашими можливостями.
І тут у всій красі проявляється ще одна війна, в якій бере участь Володимир Зеленський. Причому йшов він на неї цілком свідомо, хоча, схоже, і не усвідомлював, наскільки вона буде виснажливою і підлою у всіх гібридних проявах. Будучи несистемним кандидатом, він мав намір стати несистемним президентом, а це означало війну з системою. Видима легкість перемоги над ветеранами та важкоатлетами української політичної сцени, включаючи переможний марш на парламентських виборах, могла вселити ілюзію, ніби й далі все буде легко, швидко і красиво. Але система не була б системою, якби її можна було змахнути, ніби пил. Вона взяла в обіг вискочня і буде його мутузити стільки, скільки буде потрібно, щоб його усунути, максимально послабити або перетворити у свою частину. І одне з трьох обов'язково станеться, якщо Зеленський програє четверту війну.
Вирішивши піти з комфортного життя артиста-улюбленця публіки в політику, він погодився фактично спуститися в пекло. Ця хтонічна пригода з якихось причин здалася йому цікавою, і чомусь Володимир Зеленський вважав, що вона йому до снаги. Але щоб її пройти, він повинен внутрішньо змінитися рішуче, до невпізнання. Перестати належати, як і раніше, світу з друзями, сміхом і оплесками. Обрости лускою і випустити ікла, при цьому не просто залишитися людиною, а багато разів підсилити все краще в собі. Тоді в нього є якийсь шанс вибратися з цієї історії живим, цілим і цілісним, не факт, що здоровим. І це головна умова того, що в результаті вдасться принести якусь користь країні. Зеленському потрібно виграти у війні із Зеленським. Поки він її програє.
Леонід Швець, спеціально для «Слово і діло»
Хочете обговорити цю новину? Долучайтеся до телеграм-чату CHORNA RADA