Жорстокий, але цікавий експеримент ставить епідемія коронавірусу над Україною. І над іншими, звичайно, теж, але навіть у цій спільній біді різні народи проходять кожен свій шлях.
Розмови про те, що глобалізації прийшов кінець, дивно нелогічні. Саме пандемія яскраво показала тотальну взаємопов'язаність і взаимопроникність світу. Минуло всього сто днів від першого повідомлення про незвичайний випадок пневмонії в Ухані до нинішніх півтора мільйона виявлених хвориху всьому світі і двох тисяч померлих лише за останню добу тільки в США. Незачеплених країн і територій не залишилося, залишилися тільки не тестовані. Між рибним ринком у китайській глибинці і кабінетом прем'єр-міністра Великої Британії виявилася приголомшливо коротка відстань.
Транспортне сполучення між країнами і всередині них зупинено, проте всі з напруженою увагою відстежують, як поширюється зараза планетою, вловлюючи найменші ознаки підйому і спаду заражуваності. Інформаційний обмін між вірусологами й епідеміологами з десятків і сотень лабораторій ніколи не був такими інтенсивним: чим більше накопичено знань про коронавірус та особливості його поширення, тим швидше буде знайдено рішення проблеми. І це буде загальне рішення, порятунок для всіх.
Оскільки національних ресурсів абсолютної більшості країн не вистачає, щоб впоратися з епідемією, об'єднання регіональних та глобальних зусиль, яке погано спрацювало цього разу, буде наростати і вдосконалюватися. Коронавірус змусив людство почуватися єдиним організмом. Більше того, навіть кажани зуміли продемонструвати, наскільки вони потенційно близькі кожному з нас. Якщо це захід глобальності, то що тоді апофеоз.
Україна на цій всесвітній виставі відчаю і надії посідає вже звичне для себе місце «п'ятого колеса до воза». І, слава богу, що репортажі з картонними трунами, виставленими на вулиці, ведуться не з нашої країни, а й якихось корисних для всіх рішень у цій надзвичайній ситуації у нас, вочевидь, не винайдуть, що теж не дуже прикро: не надто й інші винаходять. Особиста невинятковість не дає розгулятися жалості до себе або гордині і упокорює з рештою людства.
Поки для переважної більшості українців коронавірус залишається абсолютною абстракцією, лякалкою з новин. Віра, що ми зроблені з якогось іншого м'яса та вірус не про нас, глибоко живе в кожній людині, поки вона не бачить своїми очима вбивчих результатів епідемії. Відсутність жертв у близькому колі спілкування сильно розхолоджує. Але спільні зусилля щодо попередження небажаного майбутнього в умовах, коли особиста загроза неочевидна, – непоганий тренінг громадянської свідомості.
До речі, у непомітної епідемії та політики багато схожих рис. У безпосередньому відчутті і повсякденному побуті більшу частину часу, адже немає ні тієї, ні іншої, але суспільна увага поміщає їх у головний фокус.
І епідемія, і політика – про майбутнє, про його якість і принципову досяжність. Для когось адже воно залежно від якості рішень, у тому числі особистих, може і не настати. При цьому тільки особистих рішень недостатньо, як недостатньо тільки дій влади, щоб виключити найбільш негативні сценарії. Передоручити турботу про своє життя і життя своїх близьких на сторону, звичайно, можна, але тоді й результати будуть відповідні.
До всього іншого необхідно мати чималу соціальну уяву, щоб, з одного боку, діяти в разі політики чи епідемії виходячи з бажаного майбутнього, з іншого – не відриватися у своїх фантазіях, панічних або ейфорійних, від справжніх загроз і реальних можливостей. Цінність знань в обох випадках переоцінити не можна.
Нині ми з рештою населення Землі увійшли в зону великої невизначеності, що від неврозу, мабуть, породжує незліченні міркування про майбутні якісні зміни. Теж потрібна справа – намагатися вивідати щось у непроглядній. Але немає зараз завдання важливіше, ніж максимально зберегтися в кількісному показнику. Тут цілі політики та епідемії радикально розходяться.
Леонід Швець, спеціально для «Слово і діло»
Хочете обговорити цю новину? Долучайтеся до телеграм-чату CHORNA RADA