В умовах епідемії тема церкви та держави раптом повернулася несподіваним боком. На зміну численним і часто виправданим закидам, що в нас це відокремлення не проведено належним чином, прийшло прозріння від того, як церква ігнорує державу з її санітарними застереженнями й приписами, збільшуючи ризик безконтрольного поширення вірусу. Стає очевидним, що багаторічне загравання з ієрархами і показна набожність правлячих кіл не рятують у форс-мажорних обставин від загрози здоров'ю ані країну, ані самих ієрархів, ані діячів, які зробили своє воцерковлення політичною фішкою.
Вже очевидно, що Страсний тиждень і Великдень принесуть Україні нову хвилю заражень, яка накриє ближче до травневих свят, після закінчення інкубаційного періоду. Незважаючи на всі застереження, 7% наших співгромадян мають намір неодмінно освятити великодній кошик, а 4% візьмуть участь у богослужінні. Цього числа цілком достатньо, щоб широко поділитися коронавірусом як з братами й сестрами у Христі, так і з невірянами та з представниками інших конфесій. Закрити храми для парафіян у Світлу неділю зважилися тільки католики, інші готові ризикнути своїм і чужим здоров'ям. Католикам легше: у них сам папа Франциск поставив карантинні стандарти, проводячи служби на порожній площі святого Петра у Ватикані. Втім, наші не були б нашими, якби в Самборі місцевий священник УГКЦ не влаштував Хресну ходу з усіма супутніми порушеннями карантину.
Можна вчергове поскаржитися на санітарне невігластво й соціальну безвідповідальність частини населення, традиційно полаятися на попів, особливу увагу приділивши попам московського розливу, але це анітрохи не змінить становище, коли нам доводиться жити пліч-о-пліч із людьми, що мають відмінний від нашого світогляд в цілому і про сангігієну, зокрема. За день, що залишився до Великодня, їх точно переконати не вдасться, з кимось не вийшло б і в інші терміни.
Незважаючи на всю надзвичайність, перед нами дуже характерна ситуація, коли в суспільстві доводиться погоджувати інтереси дуже різних людей до загального блага й мінімального зла. Небезпечність обставин лише підкреслює, наскільки великою є спокуса одних наплювати на думку інших, навіть якщо це ставить їх життя під загрозу. До речі, з точки зору деяких вірян, піддають їх життя небезпеці якраз ті, хто хоче заборонити їм участь у церковних обрядах за цих важких часів: Церква для них джерело справжньої сили й надії, що біди пройдуть повз, без цього віри немає. У тому й полягає завдання влади, щоб прихильники несумісних позицій не заподіяли один одному й країні в цілому трагічних збитків, і при цьому переконливим потрібно бути для всіх. Важко? Ще б пак. Велика спокуса кинути на самоплив, а потім розвести руками.
Метафора Церкви, яка бачить себе як Тіло Христове і дихає єдиним диханням, за визначенням Климента Олександрійського, легко переноситься на все суспільство, при всій його різноманітності, коли особливо відчувається єдність колективного тіла, що атакується смертельним вірусом. Окремі «я» можуть скільки завгодно не подобатися один одному, але наявність єдиного дихання змушує рахуватися з «ми», і навпаки, будь-яке індивідуальне дихання має значення. Маска, самоізоляція відгороджують від інших, але й підкреслюють зв'язок із ними.
Узагалі-то це основи існування громадянської нації, а в неї свої вимоги до якості влади. Поки за жодною з цих позицій – розвиненій громадянськості й просунутій владі – ми навіть не наблизилися до підніжжя піку, як то кажуть у ці заразні дні, які стали випробуванням і для більш зрілих в усіх сенсах народів. І часом заздриш тим, хто курить, тому що вони можуть закурити, і тим, хто вірить, вони можуть помолитися. Але це, звісно, всі тимчасові слабкості.
Леонід Швець, спеціально для «Слово і діло»
Хочете обговорити цю новину? Долучайтеся до телеграм-чату CHORNA RADA