Майбутнє Міхеіла Ніколозовича Саакашвілі, яке ніби розвиднілося минулого тижня, знову пішло в густий туман. Український парламент не готовий бурхливими оплесками, що переходять в овацію, вітати грузинського реформатора. Хтось не вірить, що нинішній Міша так само сильний і щасливий, як півтора десятка років тому, а, йімовірніше, слабкий і скандальний. Комусь реформи і дарма не потрібні. А є й такі, які вважають, що в Україні є свої потужні перетворювачі, тільки вони поки боязко ховаються від сліпучих променів історії.
Останню точку зору, зокрема, розділяє спікер Верховної ради Дмитро Разумков, як з'ясувалося в інтерв'ю РБК-Україна: «Я завжди говорив, що треба переймати досвід інших держав і залучати експертів в тих чи інших сферах – це дуже важливо. Але все-таки я думаю, що і в нашій команді достатня кількість колег, які могли б проводити реформи і бути корисними Кабінету міністрів». Напевно, Разумков знає щось про свою команду таке, чого не знає й сама команда.
Для початку, велике питання, чи можна називати командою людей, які колись опинилися разом під безрозмірною з точки зору цілей і принципів «зеленою» парасолькою. Час, що минув від дня виборів, тільки підтвердив очевидне: якби відбір у «слуги» здійснювався випадковим чином за допомогою національної бази телефонних номерів, результати могли виявитися цікавішими, а місцями б приємно здивували. Вчинили інакше, тому цікавого мало, зате багато неприємного. Не кажучи вже про те, що набиралася пасивна масовка, а потім, ось же дивно, виявилося, що в ній майже немає активних гравців, а з тих, хто є, деякі грають і за інші команди. Окрему команду можна сформувати із тих, хто вже вибув із гри. Нетерплячої черги з охочих замінити вибулих не спостерігається.
Ще цікаво було б уточнити, до якої міри членом команди Зеленського залишається сам Дмитро Разумков. У кадровій чехарді, яка навесні набула виняткової інтенсивністі, провідну роль відіграє Андрій Єрмак, і не схоже, що в Разумкова сильно запитують, хто повинен представляти команду на ключових постах у виконавчій владі. У цій обставині не надто проглядається командність.
Але головне, в кого ж зі своїх спікер розгледів майбутнього українського Бальцеровича? Чому, дивлячись на Гончарука або Шмигаля, не вийшов сміливо вперед і не сказав: «Стривайте, є і краще!» І вже геть незрозуміло, чому люди з потенціалом билинних героїв самі абсолютно не відсвічують, не рвуться Батьківщину рятувати?
Відповідь на ці питання до образливого проста: немає нікого. Ніхто не ховається, щоб вискочити в героїчній позі: сюрприз-сюрприз! Усі нинішні кадрові метання Банкової нагадують спробу нашпигувати сире тісто влади хоч кимось, хто в момент призначення здався родзинками. Тих, хто розчарував, неакуратно виколупують назад. І це не проблема нестачі носіїв якогось особливого знання. Усі заповіти покійного Кахи Бендукідзе прекрасно відомі і вмістяться на сторінці зі шкільного зошита. А ось тих, хто готовий вступити в справжню бійку, щоб втілити їх у життя, дійсно, немає. Як не сталося і раніше.
Цей докір Зеленському, що поруч з ним таких не знайшлося? Звісно, адже він взявся країною керувати. Але й докір країні, що в ній не знайшлося нікого привабливішого за Зеленського, щоб очолити її на третьому десятку років незалежності, нікого, хто міг би скласти саме команду. Хай не геніальну, а просто мінімально злагоджену й гідну в найбільш звичайному значенні цього забутого у нас слова. Може, все від того якраз, що важливі слова припинили щось означати. І сталося це набагато раніше, ніж артисту Зеленському спало на думку спробувати себе в політиці.
Леонід Швець, спеціально для «Слово і діло»
Хочете обговорити цю новину? Долучайтеся до телеграм-чату CHORNA RADA
Найкращі інфографіки від аналітиків «Слово і діло» щодня без зайвого тексту – у телеграм-каналі Pics&Maps