Нечасто можна побачити, як політики добровільно відмовляються від спокусливих ігор у владу. Ті випадки, які можна згадати, пов'язані з чутливими поразками на виборах і спричиненим цим переосмисленням себе й життя. «Голос» невдахою не назвеш: хоч і не вийшло стати електоральної сенсацією, але фракцію худо-бідно до Ради завели, плацдарм створений, далі тільки розширювати. Але лідер пісенно-політичного проєкту занудьгував і вирішив, що без нього буде краще.
Саме така мотивація, наскільки можна зрозуміти з його заяв, рухала Святославом Вакарчуком, коли він оголосив про складання депутатського мандата. Формально лідером він перестав бути ще в березні, але широким масам ім'я Кіри Рудик так нічого і не говорить, «Голос» – проєкт Вакарчука. Його навіть до останнього продовжували включати в опитування про президентські рейтинги. Цілих три відсотки громадян за нього якби завтра вибори проголосували б. Але Святославу цього здалося мало і, щоб не наражати на партію ризиків прихильності до своєї скромної популярності, він наважився на черговий вихід геть.
Питань до нього цього разу куди більше, ніж було вперше. За Ющенка Вакарчук сунувся у владу випадково і швидко відскочив. У другу ходку надто вже багато було розмов про ретельну закордонну підготовку майбутнього лідера, його дружбу та підтримку з боку непростих і впливових людей, нагнітались якісь очікування, концерт на «Олімпійському» стадіоні в Києві на День незалежності у 2018 році повинен був ракетою запустити новий проєкт із популярним співаком-патріотом на чолі. Жодних ракет не сталося, зате Слава навчився вимовляти круглі порожні промови за все хороше: готовий політик.
Після такої тривалої підготовки, коли був час все обдумати і зважити, результат виявився тим же, що і дванадцять років тому, і це фінальний вирок бійцівським якостям нездійсненої надії української політики. Можна побажати йому тільки сил і душевного здоров'я далі жити з репутацією, яку він собі таким чином змайстрував. Пісні, напевно, стануть ще більш жалісливими, підліткам таке подобається.
А проблема залишається проблемою: українська політика догризає несвіжі недоїдки зі столу ще Леоніда Даниловича й демонструє нищівну нездатність запустити нове покоління лідерів, про яких відомо, що вони лідери хоч трохи за межами вузької тусовки. Ось і доводиться брати в оренду естрадних селебрітіз: «оренда» в буквальному сенсі, оскільки інакше не в'їхати до вищої політичної ліги, крім як верхи на популярності розкручених персон. Але для тих, хто потрапили туди, проблемним стає завдання закріпитися й наростити успіх. Невиразність позицій і блідість вчинків не дають шансів громадській увазі хоч за щось зачепитися і викликати необхідність хоч когось запам'ятати, а, щоб запам'ятати в позитивному контексті, – це взагалі за межами мрій.
Навряд чи мова йде про виключно безталанне політичне покоління. Йімовірно, сама українська політика стала за тривалі роки настільки відразливим середовищем, що слушні яскраві люди намагаються триматися від неї подалі: життя одне, і хочеться прожити його не в серпентарії. І тільки артистична легковажність може підштовхувати туди цікавих і авантюрних. В одного, як ми бачимо, вийшло більше, ніж будь-хто міг собі уявити, питання тільки тепер, як він звідти буде вибиратися, яким обереться і що до цього накоїть. Може, і позаздрить Вакарчуку, який нині, чого вже там, виглядає зовсім незавидно.
Леонід Швець, спеціально для «Слово і діло»
Хочете обговорити цю новину? Долучайтеся до телеграм-чату CHORNA RADA
Найкращі інфографіки від аналітиків «Слово і діло» щодня без зайвого тексту – у телеграм-каналі Pics&Maps