Ще кілька років тому вони були непримиримими противниками. А вже зараз готові сміливо давати спільну пресконференцію та підтримувати один одного на виборах. Це типовий сюжет для українських політичних реалій. Тим паче, коли йдеться про діяльність опозиції.
Упродовж останнього року лідер усіх можливих рейтингів – політична партія «Слуга народу» – настільки міцно закріпила за собою головні позиції у всіх можливих соціологічних опитуваннях, що опозиційні сили різного ґатунку просто-таки опинилися на периферії політичного життя. Поки що протягом останнього року ситуація не надто змінилася, а значить, опозиції доведеться виходити із наявних ресурсів та загальної розстановки сил.
Тож не виключені нові альянси, боротьба за певні електоральні ніші, а також регіоналізація та радикалізація партійного життя. Напередодні місцевих виборів буде гаряче, проте досі до кінця не зрозуміло, якими будуть остаточні «правила гри», адже парламент ще має затвердити низку змін до Виборчого кодексу. До того ж старт виборчої кампанії може бути напруженим ще й через загрозу запровадження повторного карантину внаслідок можливої другої хвилі пандемії коронавірусної хвороби COVID-19.
Партійні альянси
Новина про підтримку партією «Батьківщина» лідера Радикальної партії Олега Ляшка на довиборах у мажоритарному окрузі №208 можна вважати вже класикою українського партійного життя. Адже раніше в публічній площині Юлія Тимошенко та Олег Ляшко тривалий час були затятими опонентами. Тепер співпраця на мажоритарному окрузі може цілком закономірно вилитися в партійний альянс на місцевих виборах.
Адже «радикали», хоч і не потрапили до нинішнього скликання парламенту, зберігають гарні позиції на місцевому рівні: на попередніх виборах 2015 року ця політсила за сумарною кількістю мандатів у місцевих радах посіла 6 місце із 6,7% голосів виборців. Помітно, що і «Батьківщина», і РПЛ усе-таки намагаються започаткувати співпрацю в електорально близьких регіонах для обох партій.
Схоже, цілком можливий партійний альянс на місцевих виборах між партіями «Опозиційна платформа – За життя» та Партією Шарія. Обидві партії можуть стати в пригоді одна одній, враховуючи різницю у впливі на категорії електорату. До того ж для Партії Шарія місцеві вибори будуть дебютними, тоді як ОПЗЖ вже має необхідний досвід. А головне – ресурси й подібні ідеологічні вподобання.
Не виключено, що вкотре спробують об’єднати зусилля й партії «правого» спектру. Проте, поки що необхідними організаційними ресурсами серед них володіє хіба що ВО «Свобода». Чи підуть на співпрацю з нею із метою покращити свої позиції інші праворадикальні партії, поки що залишається інтригою.
Обмежені електоральні ресурси
Одна з проблем опозиційних політичних партій – обмеженість не лише фінансових та медійних ресурсів, але й суто електоральних. Показовою є історія поступового перетікання електорату від партії «Голос» до «Європейської солідарності». Враховуючи нещодавню заяву головного натхненника «Голосу» Святослава Вакарчука про складання депутатського мандату, найімовірніше, прибічників у політсили Петра Порошенка додасться.
Додати рейтингових балів «ЄС» може й завдяки історії з допитами очільника цієї політсили. Традиційно в Україні зростає рейтинг опозиційної партії, лідера якої постійно викликають на допити або судять за незрозумілими обвинуваченнями. Подібних історій в українській політиці вистачає, найяскравіша – суд над Юлією Тимошенко у 2011-2012 роках.
В умовах нестачі прихильників досить важко буде відновити свої позиції та рейтинги партіям, які ще з минулого року перебувають в аутсайдерах політичних вподобань українців. Серед них – «Самопоміч», «Опозиційний блок», «Громадянська позиція» Анатолія Гриценка та інші.
Новачкам парламентських перегонів у 2019 році також буде важко здобути додаткову прихильність виборців. Гарні шанси закріпити свої результати на місцевих виборах серед них має хіба що «Сила і Честь» Ігоря Смешка. Інші політичні партії та проєкти зможуть стати хіба що «донорами» або й відвертими «статистами». Хіба що за прикладом РПЛ чи Партії Шарія об’єднають свої зусилля із більш рейтинговими політичними силами.
Регіоналізація та радикалізація
Ще одне несподіване джерело для виникнення повноцінного опозиційного руху в Україні – так звані «регіональні» партійні проєкти. Навряд чи вони зможуть позмагатися із впізнаваними політичними брендами на всеукраїнському рівні, однак на місцевих виборах цього й не вимагається. Щоправда, якщо у Виборчому кодексі не з’являться чергові зміни, які, по суті, унеможливлять місцевим партійним проєктам поширити свій вплив через низькі рейтинги на всеукраїнському рівні.
Серед регіональних лідерів спробувати об’єднати зусилля можуть політичні проєкти мерів Одеси та Харкова. Та найбільш рейтинговою за своєю впливовістю фігурою в цих процесах є чинний мер Києва Віталій Кличко. Він вже оголосив про реанімацію своєї партії «УДАР» та активно готується перемогти не лише на виборах мера, але й до міськради.
Одним із трендів політичної осені буде радикалізація партійного життя. Найімовірніше, цей фактор виникне цілком закономірно через процеси, які зараз активно підігріваються в судах та правоохоронній системі. Відкриті кримінальні провадження проти громадських активістів та лідерів опозиційних політичних сил завжди були тригерами для появи більш рішучих радикально налаштованих груп впливу. Вочевидь, у цьому середовищі можуть виникнути нові політичні лідери, проте підтримувати їхнє становлення можуть цілком ті самі «старі» політичні еліти, яких минулого року викинуло на берег потужною хвилею популярності несистемних політиків. Отже, маятник, схоже, готовий розвернутися. А в політиці традиційно ніколи не нехтують жодними засобами для досягнення цілей.
Олександр Радчук, спеціально для «Слово і діло»