«Я, Володимир Зеленський, президент країни, де пройшло два Майдани в боротьбі проти чиновницького та поліцейського свавілля. У цій боротьбі загинули люди, і вона зовсім не закінчена. Чесно кажучи, і ледь розпочата. Та й наша війна з Росією – це війна з поліцейською, антигуманною державою, якій плювати на життя й людську гідність. Ми повинні, ми зобов'язані бути іншими, інакше всі нестерпно важкі жертви марні.
У країні, де я президент, особливе ставлення до ситуацій, коли поліція б'є людей. В Україні особливе ставлення до судів, де розглядаються справи громадських активістів. У мого народу, представляти який я маю величезну честь і відповідальність, загострене почуття справедливості. Я – частина свого народу.
Так, я не маю повноважень втручатися в діяльність судів, але як президент я хочу запитати у Вищої ради правосуддя: вас правда влаштовує, коли судді принижують гідність суддівського звання і вбивають в зародку повагу до цієї професії? Вам невідомо, що від імені України рішення виносять люди, чия репутація змушує згоряти від сорому? Мене, громадянина, президента, змушує згоряти, але не їх. За вас і замість вас я прошу вибачення в українського народу, що ці ганебні речі ще можливі в нашій країні.
А ще я хочу просити вибачення в народу за те, що всупереч громадській думці й здоровому глузду погодився залишити на посаді міністра внутрішніх справ людину, чия безперечна заслуга в тому, що українську поліцію досі називають образливим словом «мусора». Аваков має піти. Остогидла імітація змін. Зрештою, не для того я радикально змінив своє життя, щоб залишити в Україні все, як було.
Я не хочу бути жалюгідним президентом незавидної країни з корумпованими суддями і нахабними «мусорами». Я не хочу, щоб мені плювали вслід, як черговому лідеру, який обгидився. Я взявся за справу і доведу її до кінця. Україна стане іншою, навіть якщо для цього мені знадобиться спати по чотири години на добу. Люди, я вам нескінченно винен. Не давайте мені спуску, ганяйте у хвіст і в гриву. Все, чого я у вас прошу – небайдужості. Посміхаємося і працюємо».
Приблизно такою могла бути реакція президента-популіста на події навколо Шевченківського районного суду, що привели врешті-решт протестувальників під будинок самого Володимира Зеленського. Він ніяк не відгукнувся на протести. Вдома у нього непроста ситуація, Олену довелося шпиталізувати з коронавірусом, але така доля державного керівника: домашні справи не можуть бути в пріоритеті, хіба тільки в найгіршому разі, не дай бог. Президент не вважав за потрібне позначити свою позицію, і це теж позиція.
Чомусь вважається, що популізм – політика і риторика низького штибу, не варта уваги справжніх державних діячів. Ну справжніх ми, судячи з усього, що нас оточує, в очі не бачили, але й популісти толкові нам не траплялися. Тих, хто дійсно відчуває себе невід'ємною частиною народу, живе його болями і радощами, з ним кричить, плаче і сміється. Зеленського таврували популізмом, викриваючи в ньому артиста, готового маму продати за оплески-рейтинги, але, схоже, він і маму все-таки не готовий продати, і популістом у найкращому сенсі цього слова не є. Залу він, може, ще відчував, а ось Україну вже не дуже.
Президентські реакції на якісь важливі для суспільства речі або відсутні, або дуже неточні за часом реагування, формою та змістом. Звичайно, не вистачить ані сил, ані часу на кожен чих відгукуватися «здрастуйте», але інтуїтивного популіста якраз відрізняє вміння розпізнавати мить, коли неодмінно потрібно з'явитися на сцені з потрібними словами. Із пропущених моментів складається упущений шанс перейти з категорії випадкового перехожого в політиці в категорію діячів, що зачепилися за історію і зуміли її повернути на свій лад. Без резонансу із власним народом розраховувати нема на що і ні на кого. Точно не на Єрмака або Авакова.
Леонід Швець, спеціально для «Слово і діло»
Хочете обговорити цю новину? Долучайтеся до телеграм-чату CHORNA RADA
Найкращі інфографіки від аналітиків «Слово і діло» щодня без зайвого тексту – у телеграм-каналі Pics&Maps