Останніми роками акції протестів суттєво сегментувалися і стали не такими масовими. Соціологи фіксують дані про те, що українці стали більш поміркованими у своїх намірах. Для масштабних акцій протестів потрібні, справді, серйозні підстави.
До того ж своєрідним протестом українців щодо попередніх дій владних еліт у 2014-2019 роках стало голосування за позасистемних політиків, символом якого було кандидування та виграш на президентських перегонах чинного глави держави Володимира Зеленського.
Після своєрідного «випуску пари» та за електоральної слабкості інших політичних гравців настрої українців до змін дещо послабилися. Адже в середині суспільства була укладена така собі непублічна угода про те, що новій владі потрібен час на здійснення реформ.
Тож у січні поточного року соціологи фіксували невисокий рівень протестого потенціалу українців. За даними опитування КМІС, 49% українців не готові брати участь у будь-яких акціях масового протесту. Проте відчуття «спокою мас» досить хибне. Ті ж дані опитування свідчать про поступове зростання кількості респондентів, які готові до більш рішучих протестних дій порівняно з 2014-2017 роками.
Звісно, рівень протестності зростатиме пропорційно втраті довіри до дій влади. Цими днями соціологи вперше зафіксували збільшення невдоволення українців діями влади – передусім президента Володимира Зеленського.
Зокрема, за даними червневого опитування КМІС, 45% опитаних респондентів не схвалюють дії глави держави на противагу 38%, які схвалюють. Негативний баланс зафіксовано вперше з часу обрання Володимира Зеленського на посаду президента України.
Що може стати основними передумовами для масових акцій протестів? Які рушійні сили цього процесу та що може стати приводом?
Криза помножена на коронавірус
Пандемія коронавірусу в купі із обмежувальними карантинними заходами може суттєво вплинути на майновий стан та протестні настрої суспільства вже цієї осені. У разі другої хвилі уникнути чергового посилення карантину буде неможливо. А з ним – і чергових скорочень працівників, закриття та банкрутство малих та середніх підприємств.
Укупі із продовженням дії обмежень щодо перетину кордонів із ЄС та неможливості виїзду на заробітки, офіційні та неофіційні показники безробіття зростатимуть. Тому невдоволення зростатиме, однак в історії протестних рухів незалежної України сам по собі фактор соціального розшарування, безробіття чи глибокої економічної кризи майже ніколи не був визначальним.
Подібна ситуація відбувається і зараз –уряд поки що бореться із основними викликами, спричиненими пандемією. Пенсії, зарплати та інші соцвиплати українці отримують за графіком. З іншого боку, у соціальних протестів поки що (або досі) немає єдиної рушійної сили. Профспілковий рух занадто слабкий, а в політичному різнобарв’ї партій та політичних сил, справді, бракує і лідерів, і оргструктур, здатних організувати масштабний протест.
Політичні переслідування
А ось питання справедливості завжди було на порядку денному українського протестувальника. Наразі саме опозиційні сили можуть поступово нарощувати свої електоральні спроможності саме завдяки протестним настроям українців.
Влада подекуди сприяє цьому, адже політичні мотиви в судових справах проти колишніх високопосадовців та політиків попереднього періоду переважають. З іншого боку, в суспільстві існує й запит на покарання за корупційні «оборудки» представників колишніх владних еліт.
У такому разі слід згадати історію із судовими процесами у 2010-2012 роках стосовно тодішніх лідерів опозиції: Юлії Тимошенко та Юрія Луценка. Масових акцій протестів на захист цих політиків тоді не проводилось, проте резонансність цих справ вражала. До того ж в українців не було єдиної думки щодо причетності опозиційних політиків до протиправних дій.
Наразі чітко вбачається поступове зростання рівня резонансності у справах проти п'ятого президента України Петра Порошенка. Саме навколо його політичної фігури зараз будуть гуртуватися більшість нинішніх опозиційних політиків правоцентристського спрямування. У разі підтримки Юлії Тимошенко та інших менш рейтингових, але авторитетних політичних гравців, нинішня влада ризикує виростити собі гідного суперника. Наразі підтримка «Європейської солідарності» поступово зростає. І це точний показник політичної складової в передумовах акцій протестів.
Бікфордів дріт громадського сектору
Соціально-економічного та політичного факторів усе-таки недостатньо для активізації масових акцій протестів. Дуже важливим залишається аспект відносин держави та громадянського суспільства.
Наразі помітно, що в цих відносинах також стався розкол. Справа вбитого журналіста Шеремета та історія із активістом Сергієм Стерненком свідчить про те, що вибухонебезпечний бікфордів шнур з боку громадського сектору вже активно горить. Цілком ймовірно, що його підпалили навіть без відома представників чинної політичної верхівки.
Багато експертів, порівнюючи ситуацію із акціями протестів восени 2013-го, зазначають про те, що тодішнє протистояння між владою та громадянським суспільством почалося набагато раніше. І коли зійшлися кілька важливих політичних факторів, питання соціально-економічного характеру відійшли на другий план.
Сьогоднішня ситуація може бути посилена ще й численними економічними викликами. А якщо додати ще й фактор війни на Сході України, ситуація може, справді, бути некерованою. Моноліт держави наразі тримається на дуже нетривких рейтингах провладних політиків, які можуть так само швидко зникнути, як і з’явилися. Натомість схваленої заміни їм, як і в ситуації у 2013-2014 роках, наразі не видно. Принаймні в українців залишається лише одне – досвід збереження та існування державності у вкрай кризових ситуаціях. Чи допоможе це набуте вміння в цей непростий період для України, стане більш зрозумілим вже восени поточного року.
Олександр Радчук, спеціально для «Слово і діло»