Цієї миті могло й не були теоретично, але на практиці її в нас не уникнув поки ніхто. Прийшов час і президента Зеленського стати нелюбимим українським політиком. Число тих, хто довіряє йому і схвалює його дії, стало менше за кількість тих, які не довіряють і не схвалюють. Хоча в нього із цим, як і раніше, поки набагато краще, ніж у інших, але апелювати до того, що за нього більшість, глава держави вже не може. Та й траєкторія падіння підтримки триває.
У цього, здавалося б, суто статистичного результату, крім символічного значення, є важливі причини і наслідки.
З причин головна: Зеленський і сам став нудним, і припинив дивувати інших. Накопичена, звісно, неабияка частка помилок і дурниць, але не вони роблять погоду. Правильніше, їх до якогось часу прощають, поки зберігається жвавий інтерес до політика. У міру вмирання інтересу зростають претензії, і причиною для невдоволення може стати вже будь-яка дрібниця, на яку раніше не звернули б уваги. Кандидат-сюрприз, який пообіцяв у 2019 році перетворити своє президентство в безперервний феєрверк, нині якось згас, не горить і інших не запалює. І коли йдеться про схвалення-несхвалення його діяльності, виникає питання: якої діяльності? Власне, діяльності-то й не видно.
Тобто Володимир Зеленський, звісно, тягне лямку, кудись їздить, з кимось зустрічається, щось підписує, але що з того, що він робить, не міг би робити хто завгодно інший на його місці? Може, у цього когось і краще б виходило через хоча б апріорі кращу політичну підготовку. Уся цінність президента-новачка була в його інакшості, несхожості на типових українських політиків, в його невгамовній енергії та нетерплячій жадобі все змінити. Наявність і максималізм йшли «вискочці», найімовірніше, на користь: той, хто не знає, що в нас нічого поміняти не можна, мабуть, щось поміняє, ніж багатомудрий скептик. Від Зеленського очікували бурі й натиску, нехай би і часто безглуздих, але демонстрація рішучості сама по собі дорогого коштує в бляклому світі української політики. І де нині ця рішучість?
Перетворення фартового чорта Зе в «чорта», пересічного українського начальника, починає серйозно дратувати. Може, для нього це ознаки надбання матерості, політичного дорослішання, справжнього освоєння непростих президентських обов'язків, коли доводиться рахуватися з купою тільки відомих вузькому колу чинників. Дорослі ж чому такі нудні? Через засвоєну «обломність». Але публіка чекала інших поворотів сюжету, у неї з'явився привід запідозрити, що їй «втюхали» квитки на якесь зовсім інше кіно, нудну виробничу драму замість захопливого політичного екшену.
Прямим наслідком втрати підтримки більшості стане втрата вирішальної частки легітимності президента. Колишня популярність, мабуть, обтяжувальна обставина, висота падіння підсилює біль приземлення. Свої ставатимуть неслухняними, чужі – більш нахабними. Перехід із позиції одноосібного недосяжного лідера в загальну групу збитих льотчиків – це непоправна втрата політичної якості і страшне приниження для того, хто цих назавжди приземлених висміював і дражнив.
Володимир Зеленський, звісно, буде намагатися виправити вбивчий для себе сценарій, але фактор часу грає тут вирішальне значення. Усвідомлення того, що можна вже навіть не намагатися, все пізно, накриє раптово і не зажадає жодних спеціальних доказів через очевидність. Але навіть цей, найгірший варіант, зовсім не означає, що черговий лідер, який розчарував, у результаті обов'язково достроково втратить владу. За наявних розкладів цілком може «прочадити» тихим ходом ще чотири роки, встановлені згідно зі статутом. Тільки Україна на той час остаточно перетвориться у світову глушину, країну, що слідом за президентом втратила здатність кого-небудь дивувати.
Леонід Швець, спеціально для «Слово і діло»
Хочете обговорити цю новину? Долучайтеся до телеграм-чату CHORNA RADA
Найкращі інфографіки від аналітиків «Слово і діло» щодня без зайвого тексту – у телеграм-каналі Pics&Maps