Одразу кілька впливових спікерів у таборі монобільшості та партії «Слуга народу» анонсували можливість ухвалення закону про опозицію вже восени поточного року. На новій черговій сесії парламенту може бути проголосований закон, який значно розширить інституційну спроможність парламентської опозиції.
Вчора впевненості цим намірам додав голова Верховної ради Дмитро Разумков. Cпікер парламенту розповів, що законопроект напрацьовується робочою групою, до складу якої входять представники усіх фракцій та груп. Ймовірно, документ у першому читанні може бути розглянутий вже у вересні-жовтні поточного року.
Загалом ухвалити закон про опозицію представники чинної влади обіцяли ще під час минулорічних виборчих кампаній. Ще будучи представником президента у Верховній раді у липні минулого року Руслан Стефанчук заявив, що команда Володимира Зеленського й партія «Слуга народу» виступають за сильну опозицію в Україні, оскільки «конкуренція породжує якість». «Я глибоко переконаний, що опозиції повинні бути віддані комітет зі свободи слова, посада віцеспікера, може йти мова і про бюджетний комітет, але це питання ще можна дискутувати, тому що десь таке є, а десь ні», - сказав тоді Стефанчук.
Цікаво, що провладну більшість випередили у фракції «Опозиційна платформа – За життя» й одними з перших зареєстрували відповідний законопроект наприкінці серпня 2019 року. Цей документ був навіть включений до порядку денного на початку 2020-го, проте далі цього справа не рушила.
Для чого і кому більше потрібен закон про опозицію? Чи вдасться його ухвалити вже у поточному році? Які норми він може в себе включати?
Нові правила для всіх
Як і більшість системних інструментів демократії в Україні, закон про опозицію – має дуже тривалу історію політичних обіцянок. Будь-який вітчизняний політик розумів – рано чи пізно, він таки опиниться в опозиції до влади. І якщо владних важелів у парламентської більшості – цілком достатньо, навіть не зважаючи на «якість» цієї коаліції, то бути в опозиції – це завжди відчувати нестачу інституційних інструментів впливу на порядок денний парламентського життя.
Тому опозиції найчастіше доводиться влаштовувати гучні акції незгоди, блокування трибуни парламенту, збори підписів і загалом вдаватися до креативу в відстоюванні своєї позиції.
З останнього – варто згадати, що законопроект про опозицію обіцяв внести 5-й президент Петро Порошенко в своїй передвиборчій програмі під час президентської кампанії 2014 року. Втім, так і не зробив цього. Верховна рада 8-го скликання кілька разів поверталася до голосування щодо включення даного питання у порядок денний. Законопроект так само був розроблений, втім так і не винесений на голосування.
У вересні 2015-го альтернативний законопроект «Про опозицію» внесли нардепи із фракції «РПЛ». Законопроектом передбачалося узаконити право опозиційних фракцій на керівні посади в комітетах, що дозволило б частіше розглядати альтернативні законопроекти ніж ті, що пропонують провладні фракції коаліції, уряд чи президент. В документі за квотою опозиції пропонувалося закріпити й цілу низку посад, починаючи від голови Рахункової палати, закінчуючи директором Національного антикорупційного бюро.
Що дає закон про опозицію?
Ще одна «фішка» закону про опозицію – можливість створювати так званий «альтернативний» склад Кабміну, який у 2000-х роках часто носив назву «тіньового уряду». Це зовсім не унікальна практика – подібні норми закріплені у багатьох країнах світу із парламентською формою правління. Логіка в цьому є подвійна: по-перше, опозиція демонструє свою готовність у будь-який момент взяти відповідальність у разі приходу до влади; по-друге, «тіньовий уряд» - це завжди ще один легальний майданчик для конструктивної критики дій влади.
Цікаво те, що в історії сучасної України у попередніх скликаннях парламенту вже існувала практика діяльності «тіньових урядів». Саме так свого часу вдалося оговтатись та підготуватись до нового походу за владою «пораненій» під час подій «Помаранчевої революції» Партії регіонів.
До 2010 року діяльність парламентської опозиції та «тіньового уряду» були визначені у законі України «Про регламент Верховної ради». Зокрема, в статті 72 визначалися права і обов’язки так званого «опозиційного уряду»: «кожен суб’єкт опозиційної діяльності після сформування Верховною радою персонального складу Кабінету міністрів може утворити опозиційний уряд з числа народних депутатів - членів парламентської опозиції». Членами такого утворення могли стати лише народні депутати, які «готують альтернативні пропозиції щодо програми діяльності Кабінету міністрів, актів Кабінету міністрів та оприлюднюють їх у парламентських засобах масової інформації та на офіційному веб-сайті Верховної ради».
Однак, як відомо, після обрання в 2010 році президентом України Віктора Януковича, нардепи від провладної фракції Партії регіонів внесли законодавчі ініціативи, згідно з якими в парламенті офіційно могли існувати декілька опозицій. А невдовзі, в серпні 2010 року, Конституційний суд виніс рішення про скасування так званої «політичної реформи», згідно із яким глави 12 та 13 (щодо формування коаліції та опозиції в парламенті) взагалі були вилучені з закону «Про регламент Верховної ради».
Таким чином, нинішня Верховна Рада може стати вже першою в історії українського парламентаризму, яка не лише ухвалить закон про опозицію, але й закріпить його норми у Конституції України. Та чи вистачить на це голосів й часу?
Підготовка до нового політичного майбутнього
Так, саме представники діючої влади активно просувають ідею не просто розробки та ухвалення відповідного законопроекту про опозицію, але й закріплення непорушності його норм у Основному законі.
Так, перший заступник голови Верховної ради Руслан Стефанчук переконаний, що законопроект про опозицію не може бути просто так змінений. Саме тому, у «Слузі народу» просувають ідею із закріплення норми в Конституції України по те, що зміни до закону про опозицію можливо було б ухвалювати не менш ніж 300 голосами народних депутатів. «Для мене є важливим – це, по-перше, закріплення каталогу прав опозиції, а по-друге, створення гарантій, щоб ці речі не змінилися незалежно від того, яка буде влада», - застерігає Стефанчук.
І справді, вперше в історії українського парламентаризму вдалося зібрати більшість голосів і створити так звану «монокоаліцію» нардепами лише однієї фракції. Тоді як решта політичних сил, які все ж пройшли до парламенту, опинилися без реальних важелів впливу на прийняття рішень у державі.
Повторення подібного сценарію у найближчому майбутньому – виглядає малоймовірним, проте вже зараз політики з провладної більшості таки готують майданчик для майбутнього переходу до опозиції. Адже в сучасних українських реаліях – опинитися в опозиції може бути ще дуже вдалим позиціонуванням для подальшого політичного майбутнього. Тож не зайвим буде інституалізувати можливості парламентської опозиції в окремому законі, та ще й захистити його окремим конституційним положенням.
Які норми для опозиції можуть бути проголосовані нинішнім складом парламенту? Безумовно, це те, скільки саме депутатів можуть формувати парламентську опозицію. До 2010 року опозиційною могла вважалася фракція, яка налічувала більш ніж половину нардепів, які не увійшли до складу коаліції.
Також опозиції можуть надати право скликати позачергові засідання парламенту, закріплять норму про представництво у керівництві ВР та нададуть можливість головування у кількох комітетах. До слова, якщо раніше це могли бути не надто «популярні» серед нардепів комітети, то існує ймовірність, що у новому законопроекті буде запропоновані інші схеми розподілення у керівництві парламентських комітетів.
Найцікавіше те, що діюча монобільшість поки що нічим особливо не ризикує – адже навіть у разі ухвалення відповідного законопроекту, вочевидь повноцінно діяти він почне лише у наступному скликанні парламенту. І навіть якщо Верховна рада 9-го скликання таки закінчить свою роботу раніше передбаченої 5-річної каденції, у наступному скликанні закон про опозицію може стати у нагоді саме тим політичним силам, які опиняться у меншості. Тож в будь-якому випадку – бути в опозиції у наступній Раді буде значно комфортніше за будь-яких обставин, ніж у нинішній.
Олександр Радчук, спеціально для «Слово і діло»