Епідемія коронавірусу, треба визнати, поки вельми милостиво ставиться до України. Заразна хвороба все ще не стала фактором повсякденності, далеко не всі громадяни стикалися з нею впритул або хоча б можуть назвати близьких і знайомих, які мали справу з COVID-19. Навесні небезпека заразитися була куди меншою, ніж зараз, але люди поводилися куди обережніше, ніж у літні місяці. Незручно навіть згадувати, якій критиці піддавалася церква за великодні молитовні масовки, які нині здаються невинними пустощами.
Але саме епідемії і пов'язаним з нею карантинним заходам ми зобов'язані можливістю поглянути пильніше на власну країну. Активна і скільки-небудь заможна частина суспільства розбещена можливістю відпочивати далеко від Батьківщини, російська окупація Криму та безвіз довершили розбещувальний вплив турецьких і єгипетських курортів, а тут багато хто через брак колишніх можливостей змушені були провести відпочинок на оспіваних поетами вітчизняних просторах. Дуже витверезний вплив.
Відпустка made in Ukraine – це машина часу, яка легко відкидає вас на кілька десятиліть назад. Тотальне недоінвестування країни, якій і 500-700 мільярдів доларів на доведення інфраструктури до ідеалу буде мало, гостро відчувається в містах, але туристична глибинка просто вражає бідністю, несучасністю, непристосованістю побуту під людські потреби, що йде довгим корінням у невибагливе радянське минуле. До цього додаються традиційні принади сервісу, який у найкращих своїх проявах змагається з європейським, але за медіаною ніяк не зрівняється з поганеньким єгипетським, і навіть дещо агресивно демонструє, що не має наміру цього прагнути.
Ну, і, звісно, ледь не головне випробування – співвітчизники, які норовлять, як і ви, урвати ласий шматочок відпочинку, але часто чомусь саме за ваш рахунок: за рахунок ваших нервів, органів почуттів, особистого простору та екології. Наші люди – майстри влаштовувати «Тагіііл!» нітрохи не гірше, ніж багато разів затавровані росіяни, яких обґрунтовано прийнято уникати під час закордонної відпустки.
Віднедавна в нас заведено шукати того самого типового виборця, який вибрав «ось цих» або готовий голосувати «за тих». З яким би засудженням не підносили зразки цивільного головотяпства, під них легко підібрати прихильників хоч Зеленського, хоч Порошенка, хоч Тимошенко з Медведчуком. Це вони – ми з вами – так вибираємо, так працюємо, такий забезпечуємо сервіс і самі ж їм і користуємося, бурмочучи і проклинаючи інших – себе. Внутрішні відмінності між тими, хто обирає, більшою мірою абсолютно несуттєві, як і між вибраними, які, як відомо, чудово знаходять між собою спільну мову.
У своїй вітчизняній, рутинній, не закордонно-відпускній частини побутування ми виробляємо власне соціальне оточення і насуваємо зверху політичне керівництво, від якого так хочеться втекти, хоча б кілька разів на рік, до цивілізованого Заходу або хоча б до окультуреної Азії. Ми самі творимо власне пекло і в гніві шукаємо винуватих, кого завгодно, тільки не себе.
Ніби для того, щоб якомога болючішим був докір у цивільній неспроможності, в нездатності налагодити спільне існування, за яке не соромно, ми ставимо свій тривалий політичний експеримент на дійсно прекрасній землі, про яку більшість народів, обділених природою, могло б тільки мріяти. Але ми немов мстимося Україні за наше колективне убозтво і непристойну невідповідність її красі та багатству.
Нічого, коронавірус рано чи пізно відступить, а з ним підуть і ці відпускні докори сумління. Повернемося до курортів Іспанії або Греції, там-то й зітхнемо на повні груди, викинемо зайве з голови, головне – знайти містечко, де поменше цих росіян.
Леонід Швець, спеціально для «Слово і діло»
Хочете обговорити цю новину? Долучайтеся до телеграм-чату CHORNA RADA
Найкращі інфографіки від аналітиків «Слово і діло» щодня без зайвого тексту – у телеграм-каналі Pics&Maps