Падіння рейтингів будь-яких провладних сил – явище цілком закономірне. Утім, кожного нового разу корекція рейтингів відбувається з різним темпом. Одні політичні сили, отримавши значний кредит довіри, дуже швидко втрачають його і не в стані відновитися. Інші – вчаться швидко виправляти помилки та можуть подолати кризовий період у відносинах із виборцями.
Падіння рейтингів Володимира Зеленського та партії «Слуга народу» почалося ще наприкінці 2019 року. Але ознак системності набуло лише весною-влітку поточного року. Ба більше, рівень довіри до нового очільника держави минулого року був настільки високим, що навіть втративши частину прихильників, Володимир Зеленський після року президентства все одно залишався і залишається найбільш рейтинговим політиком, перемогти якого поки що не в змозі жоден конкурент.
А от із партійним будівництвом дещо складніше. Звісно, партія «Слуга народу» від самого початку своєї переможної електоральної історії мала менші рейтинги, ніж сам Володимир Зеленський. Утім, за рік свого політичного життя у вигляді монобільшості в парламенті має глибше «просідання», ніж у чинного глави держави. Зокрема, соціологи в серпні поточного року зафіксували невтішну для партії тенденцію: якщо в серпні-вересні минулого року за «Слугу народу» були готові голосувати 60-65% виборців, то наразі кількість прихильників скоротилася майже вдвічі – до 26%.
Чи має чіткий план дій з відновлення довіри виборців нинішня провладна команда? Що означатиме подальше зниження рейтингів влади для інших політичних гравців? І як дана ситуація вплине на весь політичний ландшафт у найближчій перспективі – особливо у фокусі місцевих виборів?
Відновити довіру
Зробити неможливе й відновити довіру виборців до рівня підтримки під час голосування не вдавалося жодній із провладних політичних сил. Натомість способи покращити становище завжди були майже одними і тими ж: збільшення соціальних видатків, спроби опікуватися найбільш малозабезпеченими верствами населення в надії, що ті знову віддячать голосами на наступних виборах.
Насправді в нинішній ситуації на рейтинги провладної команди тиснуть два потужні фактори, здолати які буде не під силу не лише досвідченим політичним гравцям, але й навіть за допомогою найоригінальніших креативних рішень.
Війна на Донбасі та епідемія коронавірусу залишаються двома основними факторами, які тиснуть на економіку держави та досить сильно гальмують її розвиток. Проблема не лише у відсутності грошей – їх завжди можна залучити в тому чи іншому вигляді – питання лунає значно драматичніше: яке бачення майбутнього за таких обставин?
Наразі для відновлення рейтингів владі потрібні дуже ефективні кроки в зменшенні впливу обох зазначених факторів. Щоправда, джерела цих проблем виходять далеко за рамки суто внутрішнього українського політичного життя. Тож їхнє вирішення потребуватиме значно більшого часу та зусиль. У цьому наразі й полягає основна інтрига – який запас міцності в чинної провладної команди? І чи є в її рядах, справді, системні гравці, які зможуть втримати ситуацію в кризовий момент?
Можливості для нових партійних еліт
А от для низки політичних гравців зараз настають справжні «золоті часи». Найбільша перевага опозиційних парламентських та позапарламентських партій та рухів – можливість здобувати електоральні бали за рахунок нищівної критики дій влади.
Ті з політичних гравців, які для цього мають медійні, організаційні та фінансові ресурси, отримають гарні результати вже на поточних місцевих виборах. Йдеться передусім про «Опозиційну платформу «За життя», «Європейську солідарність» та «Батьківщиину». Ще кілька позапарламентських партій – «Сила і Честь», «За майбутнє» (хоча і мають своїх представників у нинішньому парламенті), «Радикальна партія Олега Ляшка», «ВО «Свобода» – мають гарні шанси потрапити до місцевих рад, але в загальнонаціональному масштабі ще не наростили своїх м’язів.
Падіння рейтингів провладної команди спричинило те, що, за даними опитування Соціологічної служби «Рейтинг», близько 40% опитаних наприкінці липня поточного року респондентів ще не знали, за яку партію віддали б свій голос.
Закономірно, що партії, які зможуть не лише влучно критикувати владу, але й самі здобудуть провладний ресурс та продемонструють власні професійні здібності в ухваленні рішень та управлінні державою, поступово нарощуватимуть свої рейтинги. І хоч таке явище як «популізм» й надалі будуть використовувати політики для досягнення швидких результатів, запит на професіоналізм та експертність поступово зростатиме.
Сценарій «м’якої посадки»
Найбільш вірогідно, що партія «Слуга народу» отримає суттєве представництво в місцевих радах восени 2020 року. Навіть попри те, що в регіонах велику роль відіграватимуть саме впізнавані місцеві політики, а мерами багатьох обласних центрів стануть опозиційні до влади кандидати, ігнорувати пропрезидентську команду на місцях не вийде. Так чи інакше, всім доведеться налагоджувати роботу та домовлятися про співпрацю.
Саме фактор повільного згасання рейтингів Володимира Зеленського рятує пропрезидентську команду від гучного фіаско на поточних місцевих виборах. Питання лише в тому, чи будуть зроблені відповідні організаційні та управлінські висновки після закінчення нинішньої виборчої кампанії.
Вочевидь, якщо ситуацію на Донбасі та з пандемією коронавірусу вдасться втримати принаймні до початку наступного року, згасання рейтингів призупиниться, однак пропрезидентську команду очікуватимуть інші виклики. Поки що партія «Слуга народу» не відчувала суттєвої конкуренції на електоральному полі. Проте, що станеться, коли інші політичні гравці покращать свої позиції, а конкуренція в партійному середовищі зростатиме з новою силою?
Рішень у даній ситуації небагато – знайти та опертися на нову управлінську еліту й показати суттєвий прогрес. Або спробувати врятувати падіння рейтингів провладної команди різноманітними технологічними рішеннями. Серед яких найбільш вірогідним видається розпуск парламенту та з наступним перезавантаженням Верховної ради та пошуком нових союзників. Проте, чи витримають такі політичні метаморфози сам президент та його оточення?
Олександр Радчук, спеціально для «Слово і діло»