Ще рік тому здавалося, що внаслідок процедури імпічменту рейтинг Дональда Трампа скотиться донизу, а в демократів з'явився реальний шанс поборотися за Білий дім, попри непогані економічні тенденції. У цілому так і було, проте чинний президент вийшов сухим із води і рейтинг схвалення його роботи повернувся на докризовий рівень. Водночас пандемія та масштабні протести «підкосили» рейтинг 45-ого президента. Майже у всіх численних опитуваннях (як національних, так і за так званими swing states (хиткими штатами)) Трамп із різницею від 3 до 7 відсотків поступається Байдену.
Трамп вичерпав себе чи просто республіканці стали «трампістами»?
Якщо феномен безпосередньо президента Трампа можна буде остаточно визначити лише після закінчення його діяльності на посаді, то вже зрозуміло, що Республіканська партія за час президентства Трампа суттєво змінилася.
Якщо на виборах 2008-го чи 2012-го республіканцям було з кого обирати кандидатів, то з 2016-го стало зрозуміло, що справитися з цією роллю, окрім Трампа, не здатен ніхто: червоні просто не мають таких лідерів, якими славилися раніше. Фігур масштабу покійного сенатора і доброго друга України Джона Маккейна, які могли б позмагатися з Трампом у харизматичності, дебатах та здатності вести переговори, поки не помітно. До речі, вдова Маккейна заявила про підтримку Байдена і наголосила, що він – єдиний кандидат, який відстоює цінності всієї нації. Натомість Трамп уже встиг написати твіт про те, що ніколи не був фанатом покійного Маккейна. Водночас Ромні залишається в Сенаті, але став єдиним сенатором в історії, який під час імпічменту проголосував проти президента, що представляє ту саму партію, тому він точно не підходить на роль лідера через свої опозиційні настрої.
До речі, це питання часто лунає від американських політиків та аналітиків: коли партія контролює Білий дім, хто, крім президента, є лідером партії? Виходить, що такої особи немає. Керівник партійного штабу (RNC) де-факто є тіньовою фігурою, яка відповідає за партійне будівництво та організацію. До того ж чинна глава штабу є племінницею Мітта Ромні.
45-й президент несподівано став уособленням червоних (колір республіканців). Несподівано хоча б тому, що мало хто вірив у його висунення кандидатом у 2016 році, а зараз без нього не можна уявити партійну машину. Так, дійсно машину. Адже партії в США – це не тільки центральний штаб лідера, а й великі партійні організації, часто на рівні адміністративних округів штатів (яких понад три тисячі або щонайменше на рівні кожного з 435 округів Конгресу є представництво).
Попри «імідж Трампа» у ЗМІ та з боку демократів, партійна машина працює виключно на нього і, можливо, певною мірою навіть більше, ніж на самих республіканців, на яких також очікують вибори до Палати представників та до Сенату, який має оновитися на третину.
На користь тези про безальтернативність лідера свідчить також і відсутність реальної конкуренції Трампу на внутрішньопартійних праймеріз. Де-факто із самого початку праймеріз перетворилися на формальність.
Електоральна примара родом з 1992-го
По-перше, слід наголосити, що попри все, чинний президент завжди має переваги над опонентом: лише 10 з 45 президентів не були переобрані на другий термін. Така симпатія до чинних президентів спричинена насамперед наявністю в них досвіду та здатності проявити лідерство тут і зараз.
Звичайно, переглядаючи біографію Байдена, звертаєш увагу на те, що досвіду в політиці в нього більше, ніж років Макрону чи Зеленському. Утім, Гілларі Клінтон також була досвідченішою за Трампа під час попередньої передвиборчої кампанії.
Лунало багато порівнянь із кампанією 1968 року Річарда Ніксона, особливо після того як Трамп на початку протестів «Життя афроамериканців важливі» (BLM) заявив, що хоче бути президентом «закону та правопорядку», так само як Ніксон.
Але найбільш схожий сценарій американці бачили в далекому 1992 році, коли республіканець Джордж Буш старший балотувався на другий термін та програв вибори демократу Біллу Клінтону. Це був останній раз, коли чинний президент програв вибори.
І хоча в 1992 році не було пандемії, не було протестів через вбивство афроамериканця Флойда, одна риса кампаній з різницею у 28 років все ж є: обидва президенти очолювали Білий дім в одних реаліях, а вибори проходили вже під час інших. У 1992 році вже розпався СРСР, закінчилась «Холодна війна», а 2020-го нагрянула пандемія. До речі, у 1992 році також були масові протести щодо расових питань.
Ця схожість обставин, звичайно, не доводить і не спростовує здатність Трампа перемогти, а лише констатує факт подібності електоральних розкладів. Джон Кессіді на сторінках журналу «Нью-Йоркер» висловив переконання, що помилка Буша була в тому, що він не зміг провести достатній рівень трансформацій під час важливого періоду змін у світі та Америці, тому і програв. До того, щоб дійти подібного висновку щодо причин поразки чи перемоги Трампа, залишилось щонайменше 40 днів.
ЗМІ не знають, як висвітлювати вибори
Американська проліберальна преса ніколи не була в захваті від Трампа, і це факт. Але питання в тому, чи нашкодило це Трампу та його рейтингу? Схоже, що ні. Рівень поляризації в суспільстві настільки високий, що неможливо зрозуміти, де правда, де фейки, а де – справжня журналістика. Тому ніщо не змусить ядерний електорат Трампа, консервативних американців, відвернутися від нього. Ба більше, за американськими політичними звичаями вони, навпаки, розуміють: кого атакують, той і має серйозні шанси на перемогу.
ЗМІ як четверта влада в Америці цього разу особливо вагаються, адже згідно з опитуваннями Байден вирвався вперед і здається, що його вже можна підтримувати, але всі пам'ятають, що 4 роки тому з Гіларі була подібна ситуація, тому страх помилитися знову також є.
Розвідка донесла, що слід готуватися до...
Один із найстаріших та найбільш авторитетних журналів The Atlantic порівнює цю передвиборчу кампанію з періодом, що передував катастрофі 11 вересня 2001 року, або як його називають у США – 9/11. Мовляв, політичні аналітики відчувають щось схоже з тим, що відчувала розвідка напередодні теракту.
Попри все, серйозних підстав так вважати немає. Навпаки, Трамп ніколи не казав, що в разі програшу не визнає результат виборів. Натомість Гіларі Клінтон порадила Байдену «не здаватися» за будь-яких обставин, що недвозначно натякає на те, що вона зробила помилку у 2016-му, визнавши результат 4 роки тому.
З приводу ЗМІ є ще один показовий момент: напередодні була опублікована доповідь сенатського комітету з внутрішньої безпеки та урядових справ щодо діяльності Хантера Байдена, компанії «Бурізма» в Україні. Один із конгресменів-республіканців Джим Джордан з Огайо розмістив на своїй сторінці реакцію видання Politico на цю публікацію.
Дослівний переклад може бути таким: сенатори-республіканці оприлюднили доповідь, яка заново описує старі звинувачення. Звичайно, ця теза викликає сумнів, але ніколи у передвиборчий рік антитпрампівські ЗМІ не писали би про нього правду.
Отже, попри опитування, які свідчать на користь Байдена, шанси кандидатів рівні, адже виборча система «колегії виборників» (electoral college) з непрямими виборами вже приносила сюрпризи у 2000 та 2016 роках, коли перемогу здобув той, хто не набрав максимум голосів звичайних американців, заяви щодо перемоги Байдена є передчасними.
Владислав Фарапонов, експерт аналітичного центру Ad astra, асоційований експерт Kyivstratpro, випускник Wright State University, Ohio (США), спеціально для «Слово і діло».
Хочете обговорити цю новину? Долучайтеся до телеграм-чату CHORNA RADA
Найкращі інфографіки від аналітиків «Слово і діло» щодня без зайвого тексту – у телеграм-каналі Pics&Maps