Язик не повертається сказати, що на перших президентських дебатах в США відбулося щось надзвичайне. Все, що було відомо про Трампа і від Трампа, було продемонстровано, тільки зі сцени, на якій розташовувалися кандидати, а не з президентського твіттера. Заздалегідь було очевидно, що він, будучи почесним спойлером, постарається вивести з себе Байдена і не дати тому виразно виступити, так і сталося.
Не сталося двох інших важливих речей: по-перше, кандидат від демократів не «поплив» під натиском традиційного трампового булінгу, Джо виявився зовсім не сонним, по-друге, не побачив причин, чому б часом самому не піти на рівень ярликів і образ. І якщо перше говорить на користь Джо Байдена, то друге викликає смуток-печаль. «Ти б закрив рота, чувак!», «клоун», «брехун» – всі ці випади можна зрозуміти, враховуючи вкрай неприємну, дратівливу манеру Дональда Трампа, свідомо дратує опонента, але в тому і справа, що Байден не втратив холоднокровності і відважував свої словесні ляпаси абсолютно навмисно.
Розставляючи оцінки учасникам дебатів, багато американських коментаторів не приховують свого розчарування, чи навіть жаху від побаченого і почутого. За 60 років теледебати перетворилися в Сполучених Штатах в важливий елемент передвиборної процедури, а на фінальному етапі гонки чи не в священнодійство, під час якого добірні лідери своїх партій дискутують з найважливіших суспільних питань. Сам статус кандидата в керівники провідна світова компанія сили або чинного керівника змушує якось тримати спинку прямою, думки ясними, слова чистими. Звичайно, це, по суті, перепалка, але саме вишуканість засобів перетворювала її в завершальний трьохтуровий тест на «президентські».
І ось на наших очах зникає благородна форма, а з нею і зміст президентських дебатів. Спостерігати за ними навіть дещо соромно, як за бійкою нетверезих мужиків. Хтось із них б'є сильніше, у когось сильніше розбитий ніс, шкода сповзли штани і розірваний комір. Напевно, можна роздати якісь бали за техніку і художню сторону виконання, підрахувати кількість нанесених ударів і пропущених, але найбільше хочеться розбачити побачене.
Штати з їх, здавалося б, ретельно продуманими і збудованими інститутами, були і залишаються зразком для наслідування для молодих, незрілих демократій, але з віднедавна не полишає відчуття, що це вони нас для чогось наслідують, причому з властивою їм масштабністю. Прагнення до політичної перемоги виключно шляхом множення на нуль конкурентів веде до того, що кругом нікого, крім нулів, не залишається, і всі суперечки між ними йдуть про те, хто більший і кругліший нуль. Нинішня кампанія з місцевих виборів дуже наочно це демонструє.
Політика хайпу в своїх межах – це політика відсутності будь-якого сенсу. Сенс, що відвалилися бо непотрібний, не залишається лежати поруч, під рукою, поки про нього знову згадають, а просто зникає, і знайти його буває вже неможливо. Штати, не факт, але можливо, мають шанс виправити ситуацію після нинішніх виборів. Наш шанс десь за горизонтом: чи то є, чи то вже немає.
Леонід Швець, спеціально для «Слово і діло»
Хочете обговорити цю новину? Долучайтеся до телеграм-чату CHORNA RADA
Найкращі інфографіки від аналітиків «Слово і діло» щодня без зайвого тексту – у телеграм-каналі Pics&Maps