Цьогорічні місцеві вибори – справжній тріумф демократії. Оскільки українці обиратимуть депутатів до місцевих рад та ОТГ, мерів, сільських голів, спробувати свої сили на виборах можуть усі охочі, якщо відповідають певним критеріям та мають можливість внести заставу.
Різноманіття кандидатів та партій вражає. Проте, з іншого боку, самі виборці слушно переймаються, задаючи цілком логічне запитання: «хто всі ці люди»? Та й у ЦВК вже попередили, що через складність процедури підрахунку голосів після зміни виборчої системи, для визначення переможців потрібно буде більше часу.
Паралельно із виборами відбуватиметься ще й опитування, ініційоване Офісом президента та особисто Володимиром Зеленським. Усе це «виборче» навантаження заразом із ситуацією довкола пандемії коронавірусу, додає нервозності процесу волевиявлення. А крім того, на думку багатьох експертів, поступово знесилює самі демократичні процедури, дозволяючи одним трактувати їх на власний розсуд, а іншим – взагалі ігнорувати.
Саме на тлі всіх цих змін у свідомості виборців постійним лейтмотивом нинішньої влади лунає тема вдосконалення процедур, які сприятимуть так званому «народовладдю». Проте, чи не варто насправді замислитися над іншою стороною процесу – дотримання демократичних процедур під час прийняття рішень. Чи справді народовладдя зможе сприяти розв'язанню основних проблем українців? Чого слід очікувати від нововведень у законодавстві? І чи не варто переглянути сам підхід до питання врахування потреб і думок громадян?
Небезпеки народовладдя
Одна з не надто помітних новин останніх днів – запобігання Службою безпеки спроби проведення владою одного із сіл на Харківщині місцевого референдуму про створення нової об’єднаної територіальної громади. За інформацією пресслужби СБУ, депутати сільради разом із селищним головою вирішили, що нова територіальна громада, центром якої повинен був стати саме їхній населений пункт, має об’єднати ще сім сусідніх сіл. І саме шляхом проведення «референдуму» вони планували легітимізувати своє рішення.
Здавалося б, ось це і є приклад суцільного народовладдя. Проте саме такі випадки, в причинах яких потрібно розбиратися і правоохоронцям, і владі на центральному рівні, становлять без перебільшення загрозу національній безпеці України.
Так, справді в країні триває реформа децентралізації, і не всі громади задоволені результатами та можливими наслідками цього процесу. Втім, змінювати межі громад шляхом місцевого референдуму – занадто небезпечний інструмент, який загрожує самим підвалинам державності, хоча напряму поки що жодних можливих заборон таким процедурам не передбачено.
Ба, більше, минулого року, йдучи на вибори, команда Володимира Зеленського обіцяла громадянам усіляке сприяння ідеям народовладдя. Зокрема, врахувати думку громадян під час вирішення як стратегічних питань розвитку держави, так і розв’язання проблем на локальному рівні.
Поки що у даному напрямку був здійснений один суттєвий крок – Верховна Рада у червні цього року ухвалила у першому читанні президентський законопроєкт «Про народовладдя через всеукраїнський референдум». Щоправда, в ньому не йдеться про так звані «місцеві» референдуми, їх доведеться затверджувати окремим документом. Окрім цього, за задумом команди Зеленського, планувалося ухвалення законопроєкту про «народне вето», й ще близько 3-4 законів, які б значно розширили можливості українців впливати на рішення на різних рівнях й принципи управління самою країною.
До референдумів готові?
Загалом же українці зуміли скористатися інструментом референдуму, по суті, лише одного разу, у 1991-му році, коли на всеукраїнському референдумі більшістю голосів підтвердили Акт проголошення незалежності України.
Згідно із старим законом проводився ще один референдум, у 2000-му році, втім його рішення так і не були легітимізовані. По суті, до народу не прислухалися: тодішня влада і «прикрилася» процедурами для того, аби не імплементувати волю народу в реальні зміни.
Новий закон про Всеукраїнський референдум 2012-го року не просто визнаний неконституційним, а цілком і повністю є маніпулятивним інструментом для легітимації потрібних рішень.
Нинішня ініціатива влади «Про народовладдя через всеукраїнський референдум», ухвалена у першому читанні, передбачає можливість проведення референдумів із затвердження закону про внесення змін до розділів I («Загальні засади»), ІІІ («Вибори, референдум»), VIII («Правосуддя») Конституції України, вирішення питання загальнодержавного значення, зміни території України, а також втрати чинності законом України або окремими його положеннями.
Ще одна суттєва новація законопроєкту – передбачена можливість електронного голоcування, задля якої передбачено створення автоматизованої інформаційно-аналітичної системи.
Принагідно варто зазначити, що організувати та провести подібні референдуми буде вкрай непросто. Проте досвід багатьох країн із розвиненою демократією свідчить: що більш відповідальне рішення стосовно основних засад розвитку держави та її функціонування потрібно прийняти, то тим рідше у даному питанні покладаються на думку народу.
Так, у США навіть процедура виборів президента є двоступеневою і відбувається за участі так званої «колегії виборників», делегованих (обраних) окремим штатом кваліфікованих виборців, число яких дорівнює кількості представників штату у Конгресі. А саме поняття «референдум» у такій розвиненій демократії, як США, загалом просто не було закладено засновниками правової системи цієї держави.
Так само й у багатьох інших країнах з демократичними процедурами. Якщо брати до уваги досвід Швейцарії, то в цій державі місцеві референдуми оголошуються і проходять ледь не щокілька місяців, щоправда, вони стосуються дуже широкого спектру питань життєдіяльності громадян окремих кантонів. А зважаючи на кількість населення, рівень життя і правову культуру, такі референдуми в Швейцарії є нічим іншим, як ще одним способом пришвидшеної процедури легітимації законодавчої ініціативи.
Альтернативні інструменти народовладдя
Зрештою, існують й інші інструменти народовладдя, які можна використати для того, аби не створювати зайвої напруги у питаннях національної безпеки. І водночас дізнатися думку громадян з приводу важливих суспільних і стратегічних питань.
Окрім референдумів та плебісцитів, часто застосовується інструмент громадських слухань, а ще – публічних консультацій. Відповідний законопроєкт «Про публічні консультації» віднедавна був розроблений у Мін’юсті та розглянутий на засіданні Кабміну.
Цікаво, що деякі норми документа цілком перегукуються зі статтями законопроєкту «Про народовладдя через всеукраїнський референдум». А ще інтриги додає те, що він з'явився одночасно з нинішньої ініціативою глави держави про проведення опитування в день виборів, яке не матиме правових наслідків.
Законопроєкт визначатиме основні засади проведення публічних консультацій під час формування та реалізації державної, регіональної політики, а також вирішення питань місцевого значення, підготовки проєктів концепцій, стратегій, програм та інших актів. Буде визначено чітке коло суб'єктів владних повноважень, на які покладається обов'язок проведення публічних консультацій, серед яких, зокрема, президент, Верховна рада, секретаріат Кабміну, органи місцевого самоврядування та навіть Нацбанк.
А найцікавіше те, що документ передбачає проведення електронних та адресних консультацій, а також публічне обговорення. І знову ж таки, для електронних консультацій передбачено створення онлайнплатформи для взаємодії з громадянами та інститутами громадянського суспільства.
Зрештою, такий механізм поки що виглядає як «бета-версія» можливого запровадження закону про Всеукраїнський референдум. Звісно, і для самих українців, і для владних еліт використання інструментів народовладдя – це, радше, новий спосіб взаємодії, адже досі із 1991-го року у такий спосіб процедурно не було прийнято жодного рішення. А з приводу побоювань стосовно маніпуляцій із законодавством щодо референдуму та результатами народного волевиявлення, український народ має надійний запобіжник, силу якого вже не раз демонстрував на ділі, – масові акції протестів.
Олександр Радчук, спеціально для «Слово і діло»