У ніч на 10 листопада завершився воєнний конфлікт у Нагірному Карабасі. Прем'єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян, президент Азербайджану Ільхам Алієв і президент Росії Володимир Путін підписали відповідну заяву про припинення вогню. Азербайджан, який за підтримки Туреччини намагався встановити контроль над невизнаною Нагірно-Карабаською республікою, в цілому домігся успіхів. Які висновки з цього може зробити Україна, яка також втратила контроль над частиною території Донбасу та Криму. І найголовніше – чи можемо ми повторити воєнний досвід Азербайджану.
Голова Мюнхенської конференції з безпеки Вольфганг Ішингер у своєму інтерв'ю журналістам застеріг Україну від спроби повернути Донбас воєнним шляхом, як це робив Азербайджан щодо Нагірного Карабаху. «Навіть не думайте про це! Тому що відмінності шалені! Там йдеться про конфлікт двох маленьких держав на Кавказі, жодна з яких не має стратегічного значення ні для Росії, ні для США, ні для іншої світової сили», – заявив Ішингер.
На думку політика, якщо Україна спробує повернути Донбас воєнним шляхом, то в протистоянні з РФ, яка підтримує маріонеткові «республіки» «ДНР» і «ЛНР», нашу країну чекають дуже великі неприємності.
З паном Ішингером можна одночасно і посперечатися, і погодитися. Справа в тому, що недавній конфлікт в Нагірному Карабасі не є просто війною «двох маленьких держав». Це був новий раунд історичного протистояння між двома потужними регіональними гравцями – Росією і Туреччиною за контроль над кавказьким регіоном. За цей приз російські і турецькі солдати неодноразово проливали власну кров у минулих війнах.
На новому етапі історії Туреччина вирішила діяти руками азербайджанських військових, забезпечивши їх зброєю, ресурсами і політичним прикриттям. В результаті Росія на війну не з'явилася, через що в листопаді 2020 року сталась неможлива річ – уперше за останні 100 років на Кавказі з'явилися турецькі військові.
Повернення Туреччини на Кавказ – і є головний результат цієї війни, в якій Анкара змагалася з Москвою, діючи за допомогою своїх азербайджанських «проксі». Тепер, коли ми розібралися з ролями, настав час сказати, в чому Вольфганг Ішингер мав рацію.
А правий він, власне кажучи, в тому, що нам дійсно зарано думати про військове звільнення Донбасу. Принаймні, поки за спиною у «ДНР» і «ЛНР» стоїть Росія і немає впевненості в тому, що вона не «впишеться» за своїх маріонеток, як це вже сталося в 2014 році. Іншими словами, для військового вирішення проблеми потрібно спочатку вимкнути Кремль з гри, чого Україна на сьогоднішні зробити поки не в змозі. А значить, якщо повторювати досвід Азербайджану – значить повторювати його в усьому. Нам потрібен серйозний союзник, умовна Туреччина, яка могла би дати нам зброю, фахівців і, одночасно, мати достатньо можливостей для того, щоб утримати РФ від вступу у війну.
Необхідність мати за спиною сильних союзників – це перший урок, який ми можемо витягти з недавньої війни в Нагірному Карабасі.
Другий урок – допомога союзника не буде безкоштовною. Нам потрібно буде його чимось зацікавити. У будь-якому разі, це буде якийсь актив, з яким в іншій ситуації ми не захотіли б розлучитися. А в гіршому випадку «допомога друга» може загрожувати нам втратою частини суверенітету, в обмін на повернення територій.
Втім, умовна Туреччина, яка могла б надати нам реальну військову допомогу, на горизонті поки що не проглядається. Але третім, і найголовнішим, уроком ми цілком можемо скористатися самотужки. Бойові дії в Нагірному Карабасі були війною майбутнього, яка велася за допомогою безпілотних засобів, літальних роботів, наданих Туреччиною Азербайджану. Ці ж засоби, наприклад, безпілотники Bayraktar, є вже й у нашому розпорядженні. А Туреччина з Азербайджаном — наші партнери. Об'єднавши наші можливості і досвід, ми вже можемо почати готувати Збройні сили України до сучасних методів ведення війни. А у сильної держави і союзники з'являються швидше.
Денис Попович, спеціально для «Слово і діло».