Місцеві вибори-2020 продемонстрували декілька суттєвих трендів, які змінять акценти у партійному житті. Один із головних – політичним силам доведеться серйозно попрацювати над способами повернення довіри виборців.
Ще одна тенденція ‒ умовний політичний «маятник» хитнувся від спокуси обирати «нових» політичних лідерів та партії у напрямку до пошуку досвідчених команд професіоналів.
Щоправда, саме у цьому наразі і спостерігається найбільша криза в партійному будівництві: середовищ, звідки могли би з’явитися нові команди вправних менеджерів, не кажучи вже про рейтингових або, бодай, упізнаваних політиків, не так вже й багато.
Саме тому українці «приглядаються» до місцевих партійних проєктів та дедалі частіше позитивно ставляться до здобутків політиків, які тією чи іншою мірою уже були у владі у попередні роки. Втім, це не означає, що вони автоматично отримали кредит довіри. Більше того, поява нових харизматичних лідерів та політичних проєктів може знову зруйнувати усю нинішню логіку електоральних вподобань. Кому у такій ситуації вдасться «проскочити» у велику політику наступного року, а хто потрапить туди цілком закономірно?
Політики-антиподи
Якщо в якогось із політиків рейтинг спадає, це призводить одразу до кількох тенденцій. По-перше, частина рейтингу та підтримки потенційних виборців перетікає до конкурентів. По-друге, ще одна частина рейтингу акумулюється серед тих, хто не визначився із новими симпатіями. По-третє, рейтинг політика може «підхопити» його потенційний антипод, тобто інший впізнаваний політик, який має якості, яких бракує нинішнім фаворитам електоральних симпатій.
Таким чином, уподобання потенційних виборців розподіляються не лише між владою та опозицією, а й між іншими учасниками політичного процесу, які змогли створити більш сприятливий образ на тлі своїх поки що більш рейтингових конкурентів. Складність ситуації у підкоренні нових вершин для таких політиків полягає в тому, що вони змагаються за довіру виборців на одному електоральному полі. І переможе той, хто буде переконливішим.
Тож нині у кожної парламентської партії є, або може з’явитися рейтинговий антипод. Cлід очікувати, що із подальшим падінням рейтингу провладної партії «Слуга народу» у цієї політсили з’явиться потенційний конкурент саме із середовища, близького до електорального поля «команди Зе». Поки що цю нішу намагаються зайняти партійні проєкти, близькі до інтересів Ігоря Коломойського.
У «Європейської солідарності» та її лідера Петра Порошенка вже «вимальовується» ціла плеяда внутрішніх конкурентів, які гратимуть на одному електоральному полі. Поки що серед таких проєктів найкращий результат на місцевих виборах продемонструвала партія «Українська стратегія Гройсмана», плани на нове політичне майбутнє будує і експрем’єр Арсеній Яценюк.
Нове – добре забуте старе?
Зрештою, і Володимир Гройсман, і Арсеній Яценюк – це ті політики, які вже були у владі, несли відповідальність і приймали рішення у попередні роки. Про слабку «електоральну пам’ять» українців уже ходять легенди. Адже щоб наростити нові рейтинги, деяким політикам навіть із неоднозначним минулим вистачає всього 3-5 років, щоб наново створити суцільно інший образ. Переосмислення досягнень попередників часто змінюється в процесі порівняння зі здобутками тих політичних сил, які зараз мають вплив на прийняття рішень.
Тож не дивно, що власні сили у новому політсезоні спробують партії та проєкти, які раніше вже були у великій політиці, або входили у склад попередніх політичних команд.
На «правому» політичному спектрі це стосується таких команд як «Самопоміч» та «Громадянська позиція Анатолія Гриценка». Ще одна сила, яка об’єднає більшість націонал-патріотичного електорату у 2021-му році та спробує повернути втрачені позиції на всеукраїнському рівні – ВО «Свобода». Частину електорату партії «Батьківщина» візьме на себе досвідчений Олег Ляшко та його Радикальна партія, яка попри часткове забуття, показала непоганий результат на місцевих виборах-2020.
Безумовно, на частину електорату у східних та південних регіонах, яку в 2019-му році вдалося акумулювати «Слузі народу», можуть претендувати не лише в «Опозиційній платформі ‒ За життя!», а й у оновленому «Опозиційному блоці». Як не дивно, найбільше шансів на майбутніх строкових чи дострокових парламентських виборах матимуть саме ті політичні сили, яким вдалося якомога довше залишатися в «тіні» своїх конкурентів, які потрапили чи то у владу, чи то в опозицію в нинішньому складі Верховної ради.
Системність проти харизми
Досвід попередніх років свідчить, що швидко наростити рейтинги можливо у двох випадках: за допомогою харизматичного і упізнаваного лідера, або завдяки системній роботі потужної команди, яка має постійне джерело фінансового підживлення.
Насправді, подібних партійних проєктів, як і харизматичних лідерів, які можуть сподіватися на входження до вищої ліги української політики, не так вже й багато. Як показали місцеві вибори-2020, системну партійну роботу серед непарламентських партій, ведуть близько 3-5 політсил. А серед харизматичних політиків, які поки що не залучені до створення власних політпроєктів, пригадується хіба що ексочільник Одеської ОДА та президент Грузії у 2004-2013 роках Міхеїл Саакашвілі.
Ймовірно, у зв’язку із віртуалізацією політичних процесів та зміни поколінь потенційних виборців, у 2021-му можуть з’явитися нові популярні формати залучення аудиторії до політики й здобуття рейтингів. Зокрема, в технологічному вимірі набиратимуть оберти політики-блогери, які зможуть здобувати власні аудиторії слухачів автономно від будь-яких джерел фінансування. Або навпаки – монетизувати свою цифрову популярність та впізнаваність у цілком реальні політичні активи.
Олександр Радчук, спеціально для «Слово і діло»