Володимир Зеленський йшов на вибори під гаслами миру. Миру не вийшло, але відносного затишшя домогтися вдалося. На Банковій дуже пишаються кожним днем, коли на фронті минається без втрат, а то і зовсім без стрілянини. Відсутність стрільби, однак, зовсім не обов'язково означає, що мир стає ближче.
На внутрішніх фронтах взагалі обходиться без пострілів, але не полишає відчуття, що ворогом захоплені всі висоти, і він методично знищує розрізнені острівці опору. Одне з останніх повідомлень просто справило ефект, ніби по Україні застосували зброю масового ураження: глава Вищого антикорупційного суду Олена Танасевич, виявляється, брала участь у новорічній вечірці, організованій Сергієм «підрахуй» Ківаловим, де також були недовідсторонений глава Конституційного суду Олександр «мені б якусь копієчку» Тупицький і голова Окружного адміністративного суду Києва Павло «не сумнівайтеся в нашій політичній проституції» Вовк. Танасевич зараз намагається розповідати, ніби була в Одеській юридичній академії в той же час, коли там гуляла верхівка суддівської мафії, абсолютно випадково і в зовсім інших справах, але від такої невмілої брехні інституційного лідера по боротьбі з корупцією нудить ще більше.
Уявлення про те, ніби торжество корупції в нашій окремо взятій за горло країні – це результат якогось прикрого збігу обставин, які досить там-сям підправити, десяток-другий людей місцями поміняти, і настане ера чесності і справедливості, не просто наївне, воно межує з недоумством. Нас оточує абсолютно свідомо створюваний і всіляко підтримуваний порядок. Це саме той випадок, коли параноя цілком доречна: так, ми в матриці, де одним відведена роль лохів, яких доять, інші – білі люди, яким надана можливість доступу до водних потоків видоєного.
Ні про який мир в боротьбі за майбутнє України мова йти не може. Всім спробам привести країну в божеський стан протистоїть досвідчений, цинічний і підступний ворог. У нього потужно обладнані позиції з розгалуженими ходами сполучення і прекрасно налагодженим зв'язком і зв'язками. Не бракує ресурсів, частина яких традиційно виділяється на підкуп або дискредитацію незадоволених старими налагодженими порядками. І поки у них все чудово виходило. Не видно, чому б не стало раптом виходити. До речі, вони навіть не сильно маскуються, так що ця матриця так собі, на створення досконалої ілюзії пристойності і законності ніхто особливо не витрачається. А навіщо? Адже і так все успішно функціонує.
Для того, щоб цей стан речей змінити, для того, щоб виграти війну, треба почуватися на війні і поводитися, як на війні. Відчуття небезпеки, часом відвертого страху, а й азарту бою задають єдино правильний настрій. І якийсь шанс на те, що вдасться не тільки вціліти, а й переламати ситуацію на свою користь, дають правильні люди і правильна організація. Нічого подібного ми жодного разу в Україні не бачили.
Спасибі Володимиру Олександровичу Зеленському та його відважній команді, вони вчергове продемонстрували, наскільки легко, як сірники, ламаються будь-які українські політики і висмикнуті ними наверх чиновники перед перспективою присмоктатися. З іншого боку, чи багато тих, які зламалися? Більшість давно самі з матриці або йшли вже зі зрозумілою метою, потираючи руки і відкопилюючи кишені.
А хлопчина, який зіграв вчителя, якого боротьба за справедливість завела в президенти, це картинка, яка як в кіно-антиутопії проєктується на напівзруйновану цегляну стіну для тих самих лохів. Багатьом подобається, хоча проєктор, ніби в сільському клубі, весь час заїдає, а плівка рветься. Але і так зійде. Завжди сходило.
Леонід Швець, спеціально для «Слово і діло»
Хочете обговорити цю новину? Долучайтеся до телеграм-чату CHORNA RADA
Найкращі інфографіки від аналітиків «Слово і діло» щодня без зайвого тексту – у телеграм-каналі Pics&Maps