Вирок у справі Сергія Стерненка і Руслана Демчука помітно пожвавив політичне життя в Україні. Навіть санкції стосовно Медведчука і Ко не викликали такого вибуху емоцій, не кажучи вже про вуличну активність, якої в таких масштабах і проявах давно не було. Причин для бурхливої реакції кілька.
Уже саме по собі довге затишшя, в'язкий і без подій 2020 рік, наростання невизначеності призвели до накопичення високого статичного заряду невдоволення. Пробило, коли збіглося кілька проблемних тем.
Суддівське свавілля давно домінує серед серйозних громадських подразників, і було лише справою часу, коли черговий вирок поставить людей на вуха. В цьому випадку люди виявилися особливі, цілком підготовлені до протесту і легкі на підйом. Справа Стерненка, правда, інша, пов'язана з самозахистом Сергія і загибеллю нападника, весь час залишалася на слуху, ґрунт для захисту активіста від правового свавілля регулярно угноювали, і ось цей момент настав. Суддя Попревич, обвинувачені Стерненко і Демчук та велика група підтримки Сергія зустрілися, суд, як завжди, не підвів, і запалали фаєри.
Вогнику додали ті, хто не стільки за Стерненка, скільки проти Зеленського. Давно не було настільки переконливого приводу пред'явити йому зраду, випадок упускати було б непростимо, спасибі, Сергію, за надану можливість.
Суд пройшов через лічені дні після річниці Майдану, і хворобливе нагадування про втрачені можливості змінити країну, роздолля ментовсько-суддівської мафії і наявність безпосередньо Олега Юрійовича Татарова на високих позиціях в Офісі чинного президента, безсумнівно, позначилося на настроях учасників протесту і їхньому прагненні пред'явити претензії самому Зеленському.
Специфічним фруструючим моментом, причому настільки, що про нього намагається не говорити ніхто, в тому числі засуджені, є той факт, що семирічний термін Стерненко і Демчук отримали, по суті, за те, що ще років п'ять тому вважалося не гріхом, а вчинком: у «ватній» Одесі вони з групою невстановлених товаришів «кошмарили сєпара». У 2015 році було два великих міста, які викликали великі побоювання, це Одеса і Харків. І російська агентура, і місцева п'ята колона, і просто любителі «російської весни» проявляли себе дуже активно. СБУ і місцеві патріоти, як могли, вирішували цю проблему. Процес переконання відбувався не за чашкою кави і не за допомогою цитат з літературних і філософських праць. Нерідко сторони мінялися місцями, і тоді вже, як показує приклад самого Сергія Стерненка, вбивчі аргументи летіли в голови «правосеків». Війна. Сильно ускладнювальною обставиною було те, що одеські менти часто грали на боці противника і навіть просто були цим противником.
Віддалено схожий випадок можна пригадати хіба що в Дніпрі, коли за своєрідні зусилля із наведення порядку в цьому важливому для оборони країни місті був засуджений Геннадій Корбан. Йому висунули звинувачення у викраденні в 2014 і 2015 році двох місцевих чиновників: тих «у виховних цілях» в багажнику вивозили за місто. Але політична підоснова справи була очевидна: поки Корбан, який став лідером партії «Укроп», не створював проблем Порошенку, нікому не спала думка його чіпати. Якийсь час важливіше було утримати Дніпро і перетворити його на ефективну тилову базу, ніж стежити за чистотою одягу і методів. А потім за Корбаном прийшли.
Напевно, ці випадки, коли не виправдовуються чиїсь надії, що війна все спише, можна було б назвати навіть обнадійливими, такими що свідчать про перехід від надзвичайного стану до норми, та тільки цей підхід був замінений старим і звичним, нічим не кращим: політика все спише. Закон тут не ночував. І цю обставину не поміняли ні Майдан, ні війна. Суддя Попревич своїм вироком говорить: даремно старалися. І це страшно дратує. Треба б довести йому, що він бреше. Але ось як?
Леонід Швець, спеціально для «Слово і діло»
Хочете обговорити цю новину? Долучайтеся до телеграм-чату CHORNA RADA
Найкращі інфографіки від аналітиків «Слово і діло» щодня без зайвого тексту – у телеграм-каналі Pics&Maps