17 березня 1991 року, тридцять років тому, в Радянському Союзі відбувся унікальний референдум. Коли ще таке було, щоб держава цікавилася у громадян, чи не припинити їй своє існування? 76% тих, хто проголосував з 80%, які мали таке право, висловили бажання залишитися в оновленому СРСР. Демократія в дії! Поблизу, однак, та процедура мало чим відрізнялася від «референдумів», які 23 роки по тому пройшли в Криму і на Донбасі. Більше того, те, радянське, голосування послужило зразком для цих, антиукраїнських.
Незвичайна процедура для радянських людей, які зовсім не звикли, що когось цікавить їхня думка, була затіяна виключно з технологічною метою. Радянський Союз уже розповзався, як згнила ганчірка. Шість республік проігнорували розпорядження Москви про референдум. 9 лютого Литва, 3 березня Латвія і Естонія опитали своїх громадян, і отримали однозначну думку: незалежність. 31 березня, вже після всесоюзного заходу, такий же результат оголосила Грузія. Вірменія в лютому постановила через пів року провести референдум про незалежність, що потім і зробила. Молдова просто відморозилася, і голосування про збереження СРСР пройшло лише у військових частинах, Придністров'я і Гагаузії.
Так що при загальній оптимістичній цифрі в 76% за Союз ні про яку одностайність мова і близько не йшла. До речі, бунтівний Свердловськ, вотчина Єльцина, який перебував в опозиції Горбачову, проголосував проти СРСР. Окреме питання, що бюлетені для голосування були простими непронумерованими папірцями, і тільки тодішня політична незіпсованість перешкоджала нашльопати їх скільки завгодно з потрібним результатом. Але і так вийшло начебто добре, хоча зовсім, як ми вже знаємо, марно. Нічого склеїти було неможливо, і те, що багатьом як і раніше хотілося залишатися в Радянському Союзі, нітрохи не похитнуло прагнення інших, нехай вони і опинилися на той момент в меншості, його покинути. За ними потягнулися й інші. У Біловезькій пущі в грудні «змовники» лише опустили в землю давно приготовлену труну покійної країни.
Закопали, однак, недостатньо глибоко, щоб міазми гниття не отруювали наступні роки. На ностальгії по небіжчикові Володимир Путін вибудував свій режим, що переступив в третє десятиліття, остаточно при цьому вбивши всі ілюзії про можливість відродження Союзу в якомусь вигляді. Війни Росії з Грузією і Україною – найпереконливіший антирадянський і антисоюзний аргумент. В ході антиукраїнської операції кремлівські технологи і згадали про трюк з референдумом: швидко нашльопати папірців і оформити як волю народу операцію із окупації чужої території.
Що характерно, воля народу мало кого цікавить в яскравій єдності іншого союзу, так званої Союзної держави путінської Росії і лукашенківської Білорусі. Він заснований на спільному просторі поліцейського терору і придушенні будь-яких форм вільної політичної і громадянської активності. Там і раніше було сильно не слава богу, але з минулого року просто понеслося. Про перехід наших сусідів в нову якість свідчить і безпрецедентна заява Джо Байдена про Путіна-вбивцю. Рональд Рейган міг говорити про Радянський Союз як імперію зла, але дошкульних особистих характеристик радянським керівникам не давав. А Путін ось заслужив, і всім зрозуміло, що це зовсім не метафора.
Тридцять років по тому після того, як українці в більшості своїй, 70%, позитивно відповіли на запитання, чи хочуть вони жити в СРСР, ті, хто застав той час і навіть взяв участь в референдумі, і їхні діти все ще стоять перед викликом: як протистояти розлюченому «совку», що щільно обтискає Україну з півночі, сходу, а тепер ще й з півдня, нашого-ненашого Криму? Але й всередині адже він, «совок», цілком собі відчутний, горезвісна дерадянізація мала суто косметичний характер. Навіть за біблійними мірками нам ще мінімум років десять пустелею бродити. Може, знадобиться і довше.
Леонід Швець, спеціально для «Слово і діло»
Хочете обговорити цю новину? Долучайтеся до телеграм-чату CHORNA RADA
Найкращі інфографіки від аналітиків «Слово і діло» щодня без зайвого тексту – у телеграм-каналі Pics&Maps