Розбірки в партії «Голос», що виплеснулися назовні, – сумна історія, з якого боку не глянь. На місці потенційно перспективної політичної сили розповзається якась аморфна пляма, яка видає неприємні запахи.
Незважаючи на спочатку дещо анекдотичне лідерство в партії Святослава Вакарчука, яке настільки ж анекдотично і завершилося, «Голос» був все-таки чимось новеньким на нашому політичному прилавку, де виборцям пропонується, в основному, якесь затхле ганчір'я. Нітрохи не менш нові, ніж «слуги», а за цілою низкою позицій куди більш продвинуті, «голосята», незважаючи на невеликий розмір фракції, могли, здавалося, задати еталон справжньої, якісної новизни і дзвінко опонувати владі з позицій майбутнього, в той час як було посунуті політветерани бурчать вже десь із минулого.
Ніякої яскравої та дзвінкої позиції не вийшло, партія дуже швидко пішла в тінь порошенківської ЄС і втратила підтримку. Якщо партія ходить, як «Євросолідарність», плаває, як «Євросолідарність», і крякає, як ЄС, то сенсу зберігати їй електоральну вірність і справді небагато. З нинішніми рейтинговими показниками «Голос» не потрапив би до Верховної ради: близько 3%, що ставить його на один рівень з позапарламентськими «Свободою», «Ударом», «За майбутнє» та Партією Шарія (березневі дані Соціологічної групи «Рейтинг»). Нинішній скандал, якщо навіть не приведе до остаточного розколу, точно не посилить партійну привабливість.
Печаль цієї історії виходить за рамки однієї партії, яка не зуміла показати гідний рівень. Адже подібним же чином справа йде буквально всюди.
У нас правилом пристойності стало штовхати правлячу партію, владу в цілому і окремо її представників, а президенту Зеленському недавно прямо на будівлі, в якій він працює, написали: «Лох». Можна сперечатися про доречність такого напису, але про його зміст розбіжностей куди менше. Влада залишається, незважаючи на ряд підкреслено рішучих дій останнього часу, вельми непереконливою і часто такою, що заслуговує стусана. Проблема, однак, у тому, що, визначившись з «лохом», ніяк не виходить знайти «нелоха».
Ні, для прихильників Порошенка таким нелохом, звичайно, є саме він, юлині впевнені в її виняткових якостях, і, не повірите, навіть медведчуківські щось там побачили у відразливій персоні підсанкційного кума. А ще в цьому списку претендентів є Ляшко, Смешко, Мураєв і Гройсман з Яценюком. Напевно, в кожному окремо випадку можна знайти причини, чому той чи інший діяч сподобався невеликій групі населення, але, за великим рахунком, хіба всі вони не справжнісінькі лохи і лузери? Зрештою, вже хоча б тому, що Зеленський, якого їх прихильники таким переконано вважають, займає той пост, який займає, і ніхто з «нелохів» конкуренції йому все ніяк не складе, хоча вже друга річниця президентства на носі.
Приклад «Голосу» демонструє, наскільки непросто вибудувати ефективну структуру навіть з нуля і при невеликих масштабах як самої організації, так і викликів і завдань, що стоять перед нею. Двадцять людей у фракції, на перший погляд, зі здоровим глуздом, непогано підготовлених і мотивованих, не змогли знайти спільної мови і налагодити грамотну комунікацію навіть між собою, не кажучи вже про виборців. І це при явному попиті на опозицію нової якості, її величезний дефіцит. Ну чи не лохи? І який тоді попит з інших, безглуздих, ідеологічно затурканих і намертво прив'язаних до своїх сірих та/або давно вийшовших в тираж босів.
Загалом, з лохами в Україні проблем немає, вони в надлишку і в асортименті. Де б нелохами розжитися?
Леонід Швець, спеціально для «Слово і діло»
Хочете обговорити цю новину? Долучайтеся до телеграм-чату CHORNA RADA
Найкращі інфографіки від аналітиків «Слово і діло» щодня без зайвого тексту – у телеграм-каналі Pics&Maps