8 квітня президент України Володимир Зеленський підписав новий закон «Про всеукраїнський референдум», який нарешті став реальністю після десятиліття дискусій та майже 3-х років від дати, коли Конституційний суд визнав закон 2012-го року таким, що не відповідає нормам Конституції.
Наступним питанням у контексті реалізації народовладдя є ухвалення закону про місцеві референдуми. Відповідний законопроєкт уже винесено на обговорення громадськості, пропозиції до нового проєкту закону можна вносити до 11 квітня. Одним із головних натхненників законопроєкту є перший заступник голови Верховної ради Руслан Стефанчук, який висловлює позицію щодо потреби внесення на розгляд парламенту даного документа вже у квітні цього року.
«Ми плануємо направити законопроєкт про місцевий референдум до Венеціанської комісії з метою отримання висновку, який треба буде аналізувати й імплементувати в текст проєкту. Планом законопроєктної роботи ВРУ на 2021 рік визначено, що законопроєкт про місцевий референдум має бути зареєстрований у квітні. Сподіваюсь, що ці терміни будуть дотримані. Однак ми дбаємо про якість, а не про швидкість ухвалення. Адже це фактично рівень народної Конституції, за якою територіальна громада житиме, відповідно до прийнятих рішень», — підкреслив Руслан Стефанчук.
Які головні політичні можливості та ризики законопроєкту про місцеві референдуми? Чи справді він може стати важелем впливу на регіональні еліти з центру?
Інструмент народовладдя чи контроль над мерами?
Одна з новацій місцевого референдуму, згідно із текстом нового законопроєкту, - висловлення недовіри місцевій раді та (або) сільському, селищному, міському голові. При цьому, для ініціювання такого референдуму буде достатньо зібрати згоду щонайменше 10% мешканців територіальної громади.
Здається, це не так просто, однак на місцевому рівні для міських голів, які виграли не у першому турі виборів, така передбачена можливість у законодавстві про місцевий референдум – неабиякий виклик. Адже цим можуть скористатися політичні опоненти – як на місцевому рівні, так і на загальнонаціональному. Враховуючи рівень сучасних інформаційних технологій, зібрати необхідну кількість голосів мешканців територіальної громади та згодом на референдумі оголосити недовіру місцевій владі – видається не надто складним завданням за відсутності достатньої підтримки представників місцевої провладної еліти.
З іншого боку, навпаки – більш «сильна» і впливова місцева влада може ініціювати референдум на місцевому рівні для посилення своїх переговорних позицій із центральною владою – наприклад, затвердити через місцевий референдум програму розвитку територіальної громади або зміни, які б змусили центральну владу відреагувати на запит громади, здійснений за допомогою через найбільш демократичний інструмент народовладдя.
Так чи інакше, найдієвішим запобіжником утилітарного використання закону про місцеві референдуми можуть бути лише потужні й розвинені інститути громадянського суспільства, які зможуть вчасно реагувати на ті чи інші «перекоси» у застосуванні інструменту місцевого референдуму.
Примара сепаратизму
Щодо побоювань стосовно можливого застосування законодавства про місцеві референдуми, щоби зашкодити суверенітету України – то у даному аспекті законотворці заклали одразу декілька запобіжників.
По-перше, згідно із законопроєктом, на місцеві референдуми не можуть бути винесені питання, спрямовані на ліквідацію незалежності України, порушення державного суверенітету і територіальної цілісності України, створення загрози національній безпеці, а також спрямовані на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі.
По-друге, важливим запобіжником є рішення Центральної виборчої комісії, яка розглядатиме заявки на проведення місцевих референдумів саме на предмет дотримання норм законодавства про народовладдя. Звісно, що будь-які спроби вдатися до умовного «сепаратизму» одразу будуть припинятися на даному рівні.
Нарешті, третій запобіжник – це перехідні положення до нового закону. Зазначається, що місцеві референдуми на тимчасово окупованих територіях Донбасу і Криму можна буде проводити лише через три роки з моменту їхнього повернення під загальну юрисдикцію України. Йдеться про конкретні кроки ‒ виведення російських окупаційних військ, відновлення повного контролю України за держкордоном, повноцінне завершення на відповідних територіях процедур із роззброєння, демілітаризації та реінтеграції відповідно до стандартів ООН та ОБСЄ.
Корисні закони
Після законів про всеукраїнський та місцеві референдуми, передбачено й інші механізми застосування народовладдя.
Наприклад, внесення законодавчих ініціатив від народу – якщо процедура не буде заскладною, її реалізація може дуже суттєво вплинути на загальний демократичний розвиток держави. За прикладом електронних петицій, запропоновані законодавчі ініціативи можуть набирати (чи не набирати) необхідної встановленої законом кількості підписів інших громадян. Якщо кількість достатня – народні депутати мають включити законопроєкт «від народу» у порядок денний голосування парламенту. Звісно, процедура може бути розписана більш детально, проте вона відповідатиме практиці законодавчих процесів у більшості демократичних країн світу.
Планується, що в системі законів про народовладдя будуть такі нові для українського суспільства інструменти, як накладення народного вето, ефективне відкликання народних обранців за народною ініціативою (наразі такий механізм існує на рівні політичних суб’єктів – політичних партій), питання можливості впливу громад через народовладдя на інші сфери – йдеться, передусім, про судову владу.
Один із явних позитивів законодавства про місцеві референдуми та загалом про народовладдя – можливість зниження протестних настроїв українців у період між виборами. Адже часто нагальні питання, які потребують більш оперативного реагування, можуть застрягти на місцевому рівні, а от негатив і невдоволення громади – автоматично перейти в режим очікування наступних виборів, із супутніми негативними наслідками для управлінських та політичних еліт – падінням рейтингів, акціями протестів та інформаційними війнами.
Олександр Радчук, спеціально для «Слово і діло»