Два роки потому після перемоги Володимира Зеленського на президентських виборах залишається толком без відповіді питання, чому йому це вдалося. Тим більше вдалося з гранично переконливим результатом, який не залишив місця сумнівам в його достовірності. І свіжі виміри показують, що нині було б так само, якби в списку кандидатів ті ж прізвища, хоча ефект свіжості і несподіванки для Зеленського втрачений, а антирейтинг підріс. Значить, працюють не тільки ці чинники, які, звичайно, важливу роль відігравали в 2019-му.
Слід нагадати, що аж до того самого 2019 року в президентській кампанії впевнено лідирувала Юлія Тимошенко. Моделювання другого туру в грудні 2018 року Соціологічною групою «Рейтинг» показувало, що вона перемагає у фіналі в парах з Порошенком і Бойком. У січні, коли стало зрозуміло, участь Зеленського – не жарт, він відразу вийшов в лідери рейтингу, але і тоді більшість опитаних вважала, що в підсумку президентом все одно стане Тимошенко, яка тримала другу позицію. У лютому відрив Зеленського збільшився, а Порошенко наздогнав Тимошенко, але в парних моделях все так же їй програвав. Так що якщо «вискочка» комусь і зіпсував президентські плани, так це Юлії Володимирівні. Імовірність виграшу тодішнього президента просто була відсутня.
Тепер про загальні причини. По-перше, у першої трійки опонентів Зеленського був (і залишається) значний антирейтинг. До моменту виборів за цим показником лідирував президент: майже половина виборців заявляла, що не проголосує за Порошенка ні за яких обставин. У Тимошенко і Бойка картина була трохи краще, але теж безрадісна. Боляче знайомі обличчя, щоб мати щодо них завищені очікування.
По-друге, всі вони представляли відносно нішеві проєкти. Порошенко пішов до консервативних націоналістів, Бойко – вибір зовсім негидливого проросійського виборця, Тимошенко – «берегиня» соціально знедолених, з «Новим курсом» у неї зовсім не склалося. Зеленський представляв максимально широке політичне поле, що в другому турі і вилилося в божевільні 73 відсотки за рахунок з'єднання різних електоральних потічків.
По-третє, ключові опоненти Зеленського намагалися торгувати на виборчому ринку тією чи іншою бідою. Порошенко продавав війну, в якій він, як переконували в агітаційних матеріалах, неперевершений майстер. Бойко – наче мир, але через здачу Кремлю, де у його партнера Медведчука налагоджені контакти, тобто, на ділі, образливий програш і пов'язане з цим приниження. Товар Тимошенко – держава-соцзабез, де громадяни нещасні за визначенням і потребують повсякденної допомоги. І тільки компанія керівника «Кварталу 95» будувалася на щенячому позитиві. Наскільки цей позитив був фундований, справа другорядна, за негатив більшість голосувати не хоче.
По-четверте, Україна знудьгувалася за вчинками, і авантюра Зеленського, який запропонував себе на пост глави держави, підкуповувала своєю зухвалістю, якщо не сказати нахабством, на тлі штатних політиків, які приїлися і чий діапазон дії за довгі роки в українській політиці чітко визначився. Країна хотіла авантюри, якогось активного руху, нехай і в зону більшої невизначеності, і продовжує хотіти. Досить консервативна в життєвих проявах окремих громадян, в цілому Україна подобається собі, коли витворяє щось таке, що в народі називають в інших випадках пригодами на власну філейну частину.
Недарма все, чим ці два роки займаються ті, хто програв, – несхвальним засудженням «слуг» і їхнього головного. Важко піти від аналогії з анекдотичними пенсіонерками на лавочці біля під'їзду. Життя, яке проходить повз них, часом дійсно заслуговує на осуд, а то і міцного слівця, але їхнє власне існування зводиться до обговорення чужого життя. Своє – в минулому.
Бурчанням з боку владу відібрати не можна. Поки ніхто нічого цікавого не запропонував, авантюра Зеленського в Україні та України із Зеленським триває.
Леонід Швець, спеціально для «Слово і діло»
Найкращі інфографіки від аналітиків «Слово і діло» щодня без зайвого тексту – у телеграм-каналі Pics&Maps