Останні соціологічні опитування засвідчили «стабільність» у першій п'ятірці партійних уподобань українців. До якого би креативу не вдавалися опозиційні політичні партії, проте «переламати» електоральну картину дня на свою користь стає дедалі важче.
Основна причина не лише у доступності фінансових та медійних ресурсів. Справа у самих підходах до розбудови партій нового типу та суттєвому «молодшанні» потенційних виборців. В Україні досі спостерігається тренд орієнтації на більш «досвідчені» або старші вікові групи населення у питаннях залучення їхньої уваги до політичних процесів. Натомість «молодший» електорат – і це яскраво було видно під час виборів у 2019-му році – становить більш ніж суттєву частину виборців в Україні й готовий залучатися до процесів змін у державі.
Питання лише у способі мобілізації та підходах до зацікавлення інших за складом мислення та ставленням до політики як процесу прийняття рішень громадян. В цьому й полягатиме основна відмінність між старими та новими партійними брендами, й головним завданням політтехнологів нових політичних проєктів стане саме пошук найбільш ефективних точок комунікації й залученості виборців.
Класичні медіа – дедалі менше ефекту
Нещодавня новина про те, що один із колишніх лідерів «Партії регіонів» та близький соратник Ріната Ахметова Борис Колесніков створює нову політичну партію ‒ є дуже симптоматичною і для нових медійних реалій.
Річ у тім, що як тільки РНБО запровадила санкції стосовно пулу телеканалів, підконтрольних одному з лідерів проросійської політичної партії «Опозиційний блок ‒ За Життя», рейтинги цієї політичної сили почали поступово згасати.
Загалом же, попри те, що класичні медіа – особливо телебачення – досі залишаються найвпливовішим засобом поширення інформації серед українців, політичні сили дедалі частіше стикаються із труднощами залучення нових потенційних виборців. Основна причина – інші цінності сприйняття політичних реалій та зовсім інші канали комунікацій.
Враховуючи те, що нинішній президент Володимир Зеленський підняв свою упізнаваність та виріс як бренд саме завдяки телебаченню, здобути більшість голосів виборців на президентських виборах 2019 року йому допомогла саме ефективна робота із залученням та поширенням інформації про себе у соціальних мережах. До того ж, його команда вдалася і до зрозумілих способів донесення меседжів, і вдало застосувала всі можливі канали комунікацій для вікової крупи 20-35 років. Й тенденція до подальшого знецінення ролі традиційних ЗМІ у залученні нових груп виборців – тільки зростатиме.
Лідери vs бренди
Однак у нових медіа, зокрема і у соцмереж, є один дуже суттєвий недолік – великий потік інформації та її «кліпове» сприйняття. За умов постійної інформаційної конкуренції за увагу користувачів, тривалий час утримувати інтерес до певної події, персони, а тим паче діяльності політичної партії – вкрай важко.
Тож професійні політики вдаються до хитрого кроку – намагаються залучити до свого «соціального пулу» лідерів думок, блогерів або громадських активістів. Інколи останні самі намагаються створити певний аналог політичної партії, й навіть проходять всі необхідні етапи реєстрації нової політичної сили у Мін’юсті. Проте далі, як правило, справи йдуть вкрай важко, адже поширювати свої цінності доводиться за класичними канонами діяльності політичних сил та їхніх лідерів – з потребою постійної уваги ЗМІ та фінансового підживлення.
У цьому й полягає головна помилка – громадські організації та рухи вкрай рідко стають ефективними партіями та потрапляють у вищу лігу політики, зокрема, перемагаючи на виборах.
Тож ера пошуку нових підходів до політичного лідерства лише починається, натомість бренди – надто недовготривала сировина для побудови системної політичної сили. Схоже на те, що розуміння цих процесів буде дедалі частіше доходити до штабів політичних партій під час проєктування ефективних виборчих кампаній.
У пошуку уваги нових аудиторій
Часто, шукаючи свою нішу у вітчизняному політичному ландшафті, нові політичні сили намагаються взяти на себе непритаманні для партій функції. Наприклад, намагаються привернути увагу виборців тим, що обіцяють знайти способи знизити тарифи чи відремонтувати дороги. Насправді, ці процеси жодним чином не у компетенціях політичних сил.
Головна мета будь-якої партії – здобути владу (або її частину, отримавши необхідну кількість мандатів у представницькому органі) на тлі реалістичної власної політичної програми дій, яка зможе запустити комплексні процеси змін у суспільстві. Саме так партії можуть продемонструвати волю та запит їхніх виборців творити конкретні реформи у тих чи інших сферах життя держави. Натомість критика конкурентів чи тих політичних сил, які перебувають при владі – може бути лише кроком для медійного привернення уваги до цінностей, які пропонує нова політична сила. І в цьому питанні потрібен більше креатив, аніж конструктив, адже запам’ятаються саме «інакшість», а не раціональні аргументи.
У цьому контексті новим політичним партіям та лідерам вже немає сенсу витрачати бюджети на масштабні «білбордові» кампанії чи рекламу на телеканалах. Значно цікавіше та більше охоплення дадуть системні кроки та робота у соціальних мережах – причому, варто звернути увагу саме на популярні серед молодших вікових груп українців інтереси. Це можуть бути масштабні кампанії із залученням популярних кіногероїв, відеоігри із політичними персонажами, різноманітний розважальний контент – починаючи від кумедних відео, закінчуючи продуманими серіями інтернет-мемів, які допоможуть як підняти впізнаваність конкретних політичних сил та їхніх лідерів, так і вишукано «потопити» конкурентів.
Вдалі спроби привернення уваги та пошуку нових аудиторій у сучасному політичному сегменті вже були. І хоч як на перший погляд несуттєво виглядають такі приклади, як пісенно-кліпова творчість «радикала» Олега Ляшка, чи випуск книги із жартами-мемами про мера Києва Віталія Кличка – саме такі способи комунікацій з потенційними виборцями ставатимуть дедалі популярнішими та ефективнішими у нових політичних реаліях.
Олександр Радчук, спеціально для «Слово і діло»